ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
13.04.2018
Справа N 9901/513/18
Адміністративне провадження N П/9901/513/18
Про зобов'язання вчинити певні дії
Суддя Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду Гриців М. І. під час розгляду позовної заяви ОСОБА_2 до Верховної Ради України про зобов'язання вчинити певні дії, встановив:
ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду як суду першої інстанції з позовом до Верховної Ради України, в якому просить:
внести подання до Конституційного Суду України щодо конституційності Кримінального процесуального кодексу України, наказу Міністерства внутрішніх справ України від 19 грудня 2012 року N 1176 "Про затвердження Інструкції з організації роботи підрозділів кримінальної міліції у справах дітей", Закону України "Про Конституційний Суд України";
забезпечити позов шляхом призупинення на час розгляду подання Конституційним Судом України дії Кримінального процесуального кодексу України в частині наказу Міністерства внутрішніх справ України від 19 грудня 2012 року N 1176 "Про затвердження Інструкції з організації роботи підрозділів кримінальної міліції у справах дітей", Закону України "Про Конституційний Суд України" та наказу Міністерства юстиції України від 19 жовтня 2017 року N 3232/5 "Про внесення змін до наказу Міністерства юстиції України від 27 січня 2017 року N 200/5";
заборонити Верховній Раді України залучати працівників Міністерства внутрішніх справ України та Генеральної прокуратури України до розробки проектів законів щодо кримінальної відповідальності та кримінального провадження;
зобов'язати Верховну Раду України привести статті 21 та 28 Кримінального процесуального кодексу України у відповідність до статті 157 Цивільного процесуального кодексу України, а суддів притягувати до кримінальної відповідальності за порушення строків розгляду справи.
Аналіз позовної заяви та доданих до неї матеріалів дають підстави для такого висновку.
Згідно з частиною четвертою статті 22 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів.
Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів встановлені статтею 266 КАС, за якою правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ, зокрема, щодо законності (крім конституційності) постанов, дій чи бездіяльності Верховної Ради України.
Зазначені норми процесуального закону визначають вичерпний перелік спорів, віднесених до повноважень Верховного Суду як суду першої інстанції (а саме стосовно заявлених позовних вимог це можуть бути оскаржені лише постанови, дії чи бездіяльність Верховної Ради України).
За положеннями статті 4 КАС адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - спір, у якому:
хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
Отже, необхідною ознакою для розгляду справи за правилами адміністративного судочинства є здійснення суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а саме: коли хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти, відповідно, зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта. При цьому ці функції повинні здійснюватись суб'єктом саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.
До визначених статтею 85 Конституцією України повноважень Верховної Ради України належить прийняття законів.
З огляду на це Верховна Рада України не виконує владні управлінські функції, а реалізує свої повноваження щодо встановленої Конституцією України законодавчої діяльності, а відтак юрисдикція адміністративних судів не поширюється на спори щодо таких дій.
Крім того, слід зазначити, що вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших правових актів Верховної Ради України належить до повноважень Конституційного Суду України згідно з частиною першою статті 150 Конституції України.
Випадки звернення Верховного Суду до Конституційного Суду України передбачені статтею 7 КАС, за частиною четвертою якої якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.
У статті 6 Основного Закону України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Такий принцип розподілу влади передбачає недопущення домінування однієї гілки влади над іншою.
У рішення Європейського суду з прав людини у справі "П. проти України" від 18 жовтня 2006 року цей Суд зазначив, що у правовій системі України, де фізична особа не має права індивідуального звернення до Конституційного Суду України, національні суди мають досліджувати питання відповідності нормативних актів Конституції і, якщо існує сумнів, звертатися з клопотанням про відкриття конституційного провадження. Однак, з точки зору відповідного законодавства цю систему не можна тлумачити як таку, що вимагає від звичайних судів детально розглядати питання щодо конституційності, яке порушує сторона цивільного провадження, або зобов'язує суди передавати кожне таке питання до Конституційного Суду. Очевидно, суди загальної юрисдикції користуються певною дискрецією щодо розгляду питань конституційності, які виникають в рамках цивільного провадження. Таким чином, питання, чи достатньо суд обґрунтував своє рішення щодо цього питання, може бути визначено тільки у світлі обставин справи, про що згадувалося вище.
У контексті обставин цієї справи Європейський суд з прав людини констатував, що якщо заявниця (П. С. В.) посилалася, зокрема, на положення статті 46 Конституції України як на підставу для задоволення своїх вимог, то національні суди мали би спробувати проаналізувати позов заявниці з цієї точки зору, попри пряме посилання у кожній судовій інстанції. Не у компетенції Суду вирішувати, який шлях міг би бути найадекватнішим для національних судів при розгляді цього аргументу. Однак, на думку Суду, національні суди, цілком ігноруючи цей момент, хоча він був специфічним, доречним та важливим, не виконали свої зобов'язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У позовній заяві ОСОБА_2 визначає природу та межі правовідносин, з яких висновує свої вимоги. Спірними вважає кримінальні правовідносини, що виникли між його неповнолітнім сином ОСОБА_5 у зв'язку зі скоєнням злочину проти власності, поставленого йому за провину, та державою, яка в рамках кримінального провадження переслідує і звинувачує його у цьому діянні.
У заяві позивач викладає історію цього кримінального провадження, в якій фокусує увагу на законодавчих процесуальних прогалинах регулювання строків здійснення досудового слідства та судового розгляду справи. За його бачення, ці строки нечіткі, неконкретні, вони не дисциплінують, дають привід для довільного їх трактування, дозволяють тривалий час перебувати людині у становищі винного у скоєнні злочину за відсутності обвинувального вироку. Вважає неприйнятною ситуацію, коли посадові особи правоохоронних органів на підставі Інструкції з організації роботи підрозділів кримінальної міліції у справах дітей, затвердженого наказом Міністра внутрішніх справ України від 19 грудня 2012 року N 1176 (зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 січня 2013 року за N 121/22653), спочатку інформують кримінальну міліцію у справах дітей про повідомлення про підозру в учиненні кримінального правопорушення, а потім повідомляють про підозру у злочині. Висловлює невдоволення щодо неможливості оскарження низки процесуальних рішень на стадії судового розгляду, заявляти клопотання щодо окремих процесуальних рішень, звертатися із заявою про перегляд рішень за нововиявленими обставинами. Порівнює строки кримінального провадження із процесуальними строками провадження у справах цивільної юрисдикції, які вважає ясними, однозначними, конкретними. Підсумовує, що окреслені ним фактори принижують людську гідність, обмежують право на юридичну визначеність та порушують інші права людини. Виправлення ситуації вбачає у задоволенні заявлених ним вимог.
Звертає на себе увагу й те, що в аргументації заявлених вимог позивач відводить домінуюче (визначальне) значення не стільки бажанню захистити порушене право за правилами адміністративного судочинства із використанням способів, наданих судам адміністративної юрисдикції, як вибору механізму (способу) звернення до Конституційного Суду України із конституційним поданням.
В аспекті доводів позовної заяви та наведеного нормативного регулювання заявлені вимоги не можна визнати такими, що містять достатні і необхідні підстави для відкриття провадження у справі та їх розгляду.
Стверджуване позивачем порушення прав виникло у кримінальних правовідносинах. На спір, що виникає з цих правовідносин, юрисдикція адміністративних судів не поширюється. Неможливість розгляду спору за правилами адміністративного судочинства унеможливлює застосування відповідних положень ординарного закону, з'ясування, чи не суперечить такий закон Конституції України, чи є підстави для застосовування норми Конституції України як норми прямої дії і, якщо так, вирішувати питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.
У своїй заяві ОСОБА_2 не просить вирішити спір на підставі прямого застосування норми Основного Закону України, а лише пропонує звернутися з поданням до Конституційного Суду України щодо неконституційності Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК). Така форма прохання та його підґрунтя не потребують відкриття провадження у справі для вибору способу захисту прав позивача на підставі положень Конституції України, позаяк, як згадано вище, позивач не просить застосувати положення Основного Закону України до спірних правовідносин.
У позовній заяві наводяться інші вимоги, які не можуть бути самостійним предметом судового розгляду, оскільки вони є похідними і залежними від вимоги про неконституційність КПК. Вимога про неконституційність у позовній заяві подані як ключова, визначальна і провідні для решти прохання заяви; вона сформульована таким чином, що від вирішення питання про внесення конституційного подання залежить правова оцінка решти вимог.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 170 КАС суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо, зокрема, позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
За частиною шостою цієї статті у разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.
Справа у сформованому ОСОБА_2 вигляді не може бути віднесена до юрисдикції жодного із судів. Для того, щоб роз'яснити до якого суду слід звернутися, потрібно насамперед визначити суть та коло правовідносин, у яких виник спір, наявність яких дасть можливість визначити, яке право порушене, у який спосіб і в якому порядку (за правилами якого судочинства) може бути захищене. До цього будь-які роз'яснення будуть некоректними.
Керуючись статтями 4, 7, 22, 170, 266 Кодексу адміністративного судочинства України, ухвалив:
Відмовити у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_2 до Верховної Ради України про зобов'язання вчинити певні дії.
Ухвала набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду.
Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку до Великої Палати Верховного Суду протягом п'ятнадцяти днів з моменту її підписання.
Ухвала підписана 13 квітня 2018 року.
Суддя: М. І. Гриців