КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
28.11.2017
Справа N 826/4406/16
Про визнання протиправною та скасування постанови
Кабінету Міністрів України N 1000 від 02 грудня 2015 року
Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді - Безименної Н. В., суддів Аліменка В. О. та Кучми А. Ю., за участю секретаря Цюпка Б. А., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційними скаргами Кабінету Міністрів України, Національної поліції України, Міністерства внутрішніх справ України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 жовтня 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Кабінету Міністрів України про визнання протиправною та скасування постанови N 1000 від 02 грудня 2015 року в частині, встановила:
У березні 2016 року позивач завернувся в окружний адміністративний суд міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України про визнання протиправною та скасування постанови N 1000 від 02 грудня 2015 року в частині.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 жовтня 2017 року позов задоволено:
визнано незаконним та нечинним пункт 1 частини 9 постанови Кабінету Міністрів України N 1000 від 02 грудня 2015 року в частині, що включає слова "і видаються громадянам за наявності дозволу на їх придбання";
визнано незаконним та нечинним пункт 2 частини 12 постанови Кабінету Міністрів України N 1000 від 02 грудня 2015 року в частині, що включає слова: "зброя, газові пістолети, револьвери, пристрої вітчизняного виробництва, споряджені гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії (далі - пристрої), продаються на підставі дозволів на їх придбання";
зобов'язано Кабінет Міністрів України опублікувати резолютивну частину постанови суду про визнання незаконними та нечинними п. п. 9, 12 постанови Кабінету Міністрів України N 1000 від 02.12.2015 року, у виданні, в якому її було офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили.
Не погоджуючись із вказаною постановою, Національна поліція України, Міністерство внутрішніх справ України та Кабінет Міністрів України подали апеляційні скарги, в яких просили скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 жовтня 2017 року та прийняти нову, якою у задоволенні адміністративного позову відмовити повністю. На думку апелянтів, оскаржувана постанова винесена судом першої інстанції з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. В обґрунтування вимог апеляційних скарг зазначають, що оскаржувана постанова Кабінету міністрів України складається з двох частин і у ній відсутні пункти, частини і слова, що були скасовані судом першої інстанції, посилаються на те, що позивачем не надано суду доказів того, що саме діями Кабінету Міністрів України порушено його права.
13 та 14 листопада 2017 року на адресу суду надійшли заяви Міністерства внутрішніх справ України та Національної поліції України про приєднання до апеляційної скарги Кабінету Міністрів України (а. с. 182 - 191, 194 - 195).
Заслухавши суддю-доповідача, представників позивача, представника відповідача, а також представників Національної поліції України та Міністерства внутрішніх справ України, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, а постанова суду першої інстанції скасуванню, виходячи з наступного.
У відповідності до п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 202 КАС України суд апеляційної інстанції скасовує рішення суду першої інстанції та ухвалює нове якщо встановить невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.
З матеріалів справи вбачається, що постановою Кабінету Міністрів України від 02.12.2015 N 1000 затверджено Ліцензійні умови (далі - Ліцензійні умови) провадження господарської діяльності з виробництва та ремонту вогнепальної зброї невійськового призначення і боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду, торгівлі вогнепальною зброєю невійськового призначення та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду; виробництва спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та їх продажу.
Ці Ліцензійні умови встановлюють вичерпний перелік документів, що додаються до заяви про отримання ліцензії, а також організаційні, кадрові та технологічні вимоги до матеріально-технічної бази ліцензіата, обов'язкові для виконання під час провадження діяльності з виробництва та ремонту вогнепальної зброї невійськового призначення і боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду, торгівлі вогнепальною зброєю невійськового призначення та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду (далі - зброя, боєприпаси до неї); виробництва спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони (далі - спеціальні засоби) та їх продажу.
Так, відповідно до п. 1 ч. 9 Ліцензійних умов зберігання зброї, боєприпасів до неї, спеціальних засобів здійснюється з дотриманням таких вимог: зброя, боєприпаси до неї, спеціальні засоби зберігаються в торговельному залі на вітринах, стелажах, прилавках за умови неможливості раптового заволодіння ними (скріплені тросом, зачинені вітрини тощо) і видаються громадянам за наявності дозволу на їх придбання.
Згідно з п. 2 ч. 12 Ліцензійних умов господарська діяльність з торгівлі зброєю, боєприпасами до неї, спеціальними засобами провадиться з дотриманням таких вимог, зокрема, зброя, газові пістолети, револьвери, пристрої вітчизняного виробництва, споряджені гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії (далі - пристрої), продаються на підставі дозволів на їх придбання, мисливські ножі - на підставі дозволу на право зберігання і носіння зброї або дозволу на право придбання холодної зброї, паспорта громадянина або документа, який засвідчує особу, газові балончики - громадянам, які досягли 18-річного віку, за наявності паспорта.
Як вбачається з наявного в матеріалах справи листа ТОВ "Веста Ріелті" від 14.03.2016 N 11, позивача повідомлено про те, що відповідно до вимог п. 9, 12 Ліцензійних умов, затверджених постановою КМУ від 02.12.2015 N 1000 зброя продається і надається для огляду виключно при наявності у покупця дозволу на придбання (а. с. 12).
Вважаючи, що оскаржувана постанова відповідача в частині, що стосується необхідності мати дозвіл на придбання зброї покупцем (при її придбанні та огляді) як ліцензійної умови продавця, обмежує його права на вільний вибір продукції, звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку вищевикладеному, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією.
Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Статтями 116, 117 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів України:
1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;
2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;
5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;
6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;
7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;
9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;
91) утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;
92) призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем'єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України;
10) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.
Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України.
Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.
Закон України "Про Кабінет Міністрів України" визначає організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України.
Частиною 1 статті 1 вказаного Закону встановлено, що Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження (ч. 1 ст. 49).
Відповідно до п. 4 ч. 1 статті 1 Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності" ліцензійні умови - нормативно-правовий акт Кабінету Міністрів України, іншого уповноваженого законом органу державної влади, положення якого встановлюють вичерпний перелік вимог, обов'язкових для виконання ліцензіатом, та вичерпний перелік документів, що додаються до заяви про отримання ліцензії.
Цей Закон регулює суспільні відносини у сфері ліцензування видів господарської діяльності, визначає виключний перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, встановлює уніфікований порядок їх ліцензування, нагляд і контроль у сфері ліцензування, відповідальність за порушення законодавства у сфері ліцензування видів господарської діяльності (частина 1 статті 2).
Частиною 2 статті 2 зазначеного Закону встановлено, що суб'єкт господарювання може здійснювати види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, після внесення відомостей до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань щодо рішення органу ліцензування про видачу йому ліцензії.
Згідно ч. 5 вказаної статті формування та реалізацію державної політики у сфері ліцензування у встановленому цим Законом порядку здійснюють: Кабінет Міністрів України або інший орган державної влади у випадках, встановлених законом, - шляхом прийняття нормативно-правових актів у сфері ліцензування.
У відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 4 Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності" спеціально уповноважений орган з питань ліцензування розробляє основні напрями розвитку сфери ліцензування та вносить на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо її вдосконалення.
Відповідно до статті 6 вказаного Закону орган ліцензування видає ліцензії на право здійснення видів господарської діяльності, зазначених у статті 7 цього Закону.
Види господарської діяльності, на здійснення яких державний колегіальний орган видає ліцензії, встановлюються цим Законом.
Орган ліцензування для цілей цього Закону за відповідним видом господарської діяльності, у тому числі розробляє проекти ліцензійних умов і змін до них та подає їх в установленому порядку на затвердження Кабінету Міністрів України.
Пунктом 11 частини 1 статті 7 вказаного Закону встановлено, що ліцензуванню підлягає виробництво та ремонт вогнепальної зброї невійськового призначення і боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду, торгівля вогнепальною зброєю невійськового призначення та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду; виробництво спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та їх продаж.
Згідно норм статті 9 Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності" ліцензіат зобов'язаний виконувати вимоги ліцензійних умов відповідного виду господарської діяльності, а здобувач ліцензії для її одержання - відповідати ліцензійним умовам.
Ліцензійні умови та зміни до них розробляються органом ліцензування, що є центральним органом виконавчої влади, підлягають погодженню спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування та затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Залежно від особливостей провадження виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, вимоги ліцензійних умов встановлюються стосовно суб'єкта господарювання загалом та/або відносно кожного місця провадження кожного виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню.
З аналізу вищевикладених норм вбачається, що формування та реалізація державної політики у сфері ліцензування здійснюється Кабінетом міністрів України, шляхом прийняття нормативно-правових актів у сфері ліцензування.
Статтею 190 КУпАП встановлено відповідальність за придбання, зберігання, передачу іншим особам або продаж громадянами вогнепальної мисливської чи холодної зброї, а також пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду без відповідного документа дозвільного характеру, виданого уповноваженим державним органом.
Статтею 193 КУпАП передбачена відповідальність за ухилення від реалізації вогнепальної мисливської чи холодної зброї, а також пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду і бойових припасів громадянами, у яких уповноваженим державним органом анульовано документ дозвільного характеру на їх зберігання і носіння.
Отже, обов'язковість документа дозвільного характеру при придбанні, зберіганні, передачі вогнепальної мисливської чи холодної зброї, а також пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду встановлена Законом, тоді як оскаржувані ліцензійні умови встановлюють лише вичерпний перелік вимог, обов'язкових для виконання ліцензіатом.
Колегія суддів вважає помилковими висновки суду першої інстанції про те, що зазначеними вище ліцензійними умовами встановлено необхідність отримання додаткового дозволу на придбання зброї покупцем, оскільки п. 2 ч. 12 Ліцензійних умов встановлює саме умови продажу зброї та зазначає, що здійснення продажу ліцензіатом зброї провадиться на підставі відповідного дозволу на їх придбання.
Крім того, відповідно до статті 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Згідно висновків та рекомендацій міжнародної конференції "Право власності: європейський досвід та українські реалії", яка була проведена 22 - 23 жовтня 2015 року Верховним Судом України спільно з Київським національним університетом імені Тараса Шевченка, проектом Європейського Союзу "Підтримка реформ у сфері юстиції в Україні" та проектом Координатора проектів ОБСЄ в Україні "Гарантування дотримання прав людини при здійсненні правосуддя", які обговоривши широке коло питань, пов'язаних із правом власності, захистом права на мирне володіння майном у практиці Європейського суду з прав людини, а також окремі аспекти регулювання відносин власності та захисту права власності в українському законодавстві, відзначили, що право власності (на мирне володіння майном) не є абсолютним. За своєю правовою природою воно потребує регулювання з боку держави, може бути обмежено, а держава вправі вживати певних заходів втручання в право власності, у тому числі й позбавляти громадян власності. При цьому в таких діях держава повинна дотримуватися усталених принципів правомірного втручання, зокрема тих, що напрацьовані ЄСПЛ, через рішення якого відбувається розуміння змісту норм Конвенції, Першого протоколу, їх практичне застосування.
ЄСПЛ виходить із того, що положення ст. 1 Першого протоколу містить три правила: (а) перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; (б) друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання втручання у право на мирне володіння майном правомірним; (в) третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: (а) чи є втручання законним; (б) чи переслідує воно "суспільний інтерес" (public interest, general interest, general interest of the community); (в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям (must be a reasonable relationship of proportionality between the means employed and the aims pursued). ЄСПЛ констатує порушення державою ст. 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних органів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного інтересу", при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду" з огляду на те, що національні органи влади краще знають потреби власного суспільства і знаходяться в кращому становищі, ніж міжнародний суддя, для оцінки того, що становить "суспільний інтерес". Це поняття має широке значення, втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі публічного, загального інтересу (public, general interest), який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися з дотриманням принципу "пропорційності" - "справедливої рівноваги (балансу)" між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості в кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".
ЄСПЛ у рішеннях у справах "Стретч проти Сполученого Королівства" та "Ісмаїлов проти Російської Федерації" наголошує на одному з обов'язкових критеріїв правомірності втручання у право мирного володіння майном - його "пропорційності", "справедливій рівновазі" між суспільним та приватним інтересами. Складові цього критерію не є універсальними (абсолютними), оскільки не існує чіткого, виключного переліку обставин, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення цієї "справедливої рівноваги".
Таким чином, ЄСПЛ зазначає, що право власності (на мирне володіння майном) не є абсолютним та виправдовує втручання держави в право особи на мирне володіння своїм, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного інтересу".
Враховуючи вищевикладене, а також беручи до уваги "суспільний інтерес", колегія суддів не вбачає підстав для задоволення позовних вимог в частині скасування п. 2 ч. 12 Ліцензійних вимог, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.12.2015 N 1000.
Крім того, ЄСПЛ у своїх рішеннях зазначає, що правовий акт, має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.
Колегія суддів звертає увагу на те, що в судовому засіданні представник Національної поліції України пояснив, що під словосполученням "видаються громадянам на підставі дозволу" зазначеним у п. 1 ч. 9 зазначених вище Ліцензійних умов передбачається безповоротна видача товару покупцю при придбанні, а не його видача для огляду чи демонстрація.
Разом з цим, як вбачається зі змісту листа ТОВ "Веста ріелті" від 14.03.2016 N 11 юридична особа, здійснивши трактування зазначеного пункту Ліцензійних умов на свій власний розсуд, дійшла висновку про те, що застосоване у п. 1 ч. 9 вказаних вище ліцензійних умов словосполучення "видаються громадянам на підставі дозволу" стосується, у тому числі порядку надання зброї для огляду.
На переконання колегії суддів, пункт 1 ч. 9 Ліцензійних умов, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.12.2015 N 1000 має подвійне трактування, не є чітким та передбачуваним у питаннях його застосування.
На думку колегії суддів, вищевикладене, є самостійною і достатньою підставою для визнання незаконним та нечинним пункту 1 частини 9 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва та ремонту вогнепальної зброї невійськового призначення і боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду, торгівлі вогнепальною зброєю невійськового призначення та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду; виробництва спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та їх продажу, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 2 грудня 2015 року N 1000 в частині, що виключає слова: "і видаються громадянам за наявності дозволу на їх придбання".
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що оскаржуваною постановою суду першої інстанції визнано незаконними та нечинними в частині пункту 1 частини 9 та пункту 2 частини 12 постанови Кабінету Міністрів України N 1000 від 02 грудня 2015 року, разом з цим, як вбачається зі змісту зазначеної постанови відповідача, остання складається лише з 2 частин та не містить в собі частин, пунктів та слів, скасованих оскаржуваною постановою суду першої інстанції (а. с. 43).
Натомість, колегія суддів звертає увагу на те, що зазначені частини, пункти та слова містяться у Ліцензійних умовах, затверджених оскаржуваною постановою відповідача від 02 грудня 2015 року N 1000.
Враховуючи викладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи вимоги законодавства України та судову практику, колегія суддів дійшла висновку про помилковість висновків суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Приписами ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яке ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 198, ст. 202 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції скасовує постанову суду першої інстанції та приймає нову постанову, якщо судом не доведені обставини, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, судом неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, порушено норми матеріального чи процесуального права, а висновки суду не відповідають обставинам справи.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Доводи апеляційних скарг частково спростовують висновки суду першої інстанції, а тому наявні підстави для часткового задоволення апеляційних скарги та скасування постанови суду першої інстанції з ухваленням нової постанови про часткове задоволення позову.
Керуючись ст. ст. 160, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, колегія суддів постановила:
Апеляційні скарги Кабінету Міністрів України, Національної поліції України, Міністерства внутрішніх справ України задовольнити частково.
Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 жовтня 2017 року скасувати та ухвалити нову, якою у позов ОСОБА_3 до Кабінету Міністрів України про визнання протиправною та скасування постанови N 1000 від 02 грудня 2015 року задовольнити частково.
Визнати незаконним та нечинним пункт 1 частини 9 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва та ремонту вогнепальної зброї невійськового призначення і боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду, торгівлі вогнепальною зброєю невійськового призначення та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду; виробництва спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та їх продажу, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 2 грудня 2015 року N 1000 в частині, що виключає слова: "і видаються громадянам за наявності дозволу на їх придбання".
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Повний текст постанови виготовлено 04 грудня 2017 року.
Головуючий, суддя Н. В. Безименна
Судді:
В. О. Аліменко
А. Ю. Кучма