Парус Iнтернет-Консультант

Открытое тестирование

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА
від 12.06.98, N 16
м.Київ

Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України

( Із змінами, внесеними згідно з Постановою
Верховного Суду
N 3 від 15.05.2006 )

Вивчення судової практики у справах, які виникають із сімейних правовідносин, показало, що поряд з правильним їх вирішенням нерідко суди допускаються помилок у застосуванні деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України ( 2006-07 ).

З метою вдосконалення діяльності судів по розгляду справ даної категорії Пленум Верховного Суду України постановляє:

1. Звернути увагу судів на те, що при розгляді справ, які виникають у зв'язку з укладенням, припиненням шлюбу та перебуванням у ньому, встановленням, оспорюванням і позбавленням батьківства, усиновленням, вихованням неповнолітніх дітей, а також з інших сімейних правовідносин необхідно виходити з положень Конституції України ( 254к/96-ВР ) про шлюб, права й обов'язки у шлюбі та сім'ї, охорону дитинства, материнства, батьківства, додержувати норм Кодексу про шлюб та сім'ю України ( 2006-07 ) (далі - КпШС), Цивільного процесуального кодексу України ( 1501-06 ) (далі - ЦПК), Закону України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" ( 20/95-ВР ), інших нормативно-правових актів, що регулюють сімейні правовідносини.

2. Відповідно до ст.6 Закону "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" спори, що виникають із сімейних правовідносин, розглядаються спеціально уповноваженими на те суддями (складами суддів).

Зазначені судді (склади суддів), зокрема, розглядають:

- справи про розірвання шлюбу та визнання його недійсним; спори між батьками щодо місця проживання їхніх неповнолітніх дітей, про відібрання дітей, позбавлення батьківських прав; про виселення громадян у разі неможливості їх спільного проживання з дітьми, щодо яких вони позбавлені батьківських прав; справи про поновлення батьківських прав; про право діда й баби на спілкування з неповнолітніми онуками; про встановлення або оспорювання батьківства; спори з інших питань, пов'язаних з особистими і майновими правами неповнолітніх, - у порядку позовного провадження;

- справи про обмеження батьків у дієздатності, про усиновлення, про встановлення факту батьківства, факту визнання батьківства, факту перебування у фактичних шлюбних відносинах, якщо останні виникли до 8 липня 1944 р. і один із подружжя помер, - в окремому провадженні.

3. Оскільки розгляд справ провадиться в межах заявлених вимог і на підставі поданих доказів, суди згідно зі ст.137 ЦПК ( 1502-06 ) повинні вимагати від осіб, що порушують справу, повного викладення в заявах обставин, якими обгрунтовуються дані вимоги, й посилання на засоби їх доказування. Наприклад, у заяві про розірвання шлюбу мають бути зазначені: рік народження кожного з подружжя, дата й місце зареєстрування шлюбу, мотиви його розірвання, чи є від шлюбу неповнолітні діти, їхні прізвища, імена та по батькові, при кому з батьків вони перебувають, пропозиції щодо участі подружжя в утриманні й вихованні дітей після розірвання шлюбу, чи заявляються інші вимоги, які можуть бути вирішені одночасно з позовом про розірвання шлюбу. До заяви додаються: свідоцтво про реєстрацію шлюбу, копії свідоцтв про народження дітей, довідки щодо розміру заробітку та інших доходів, а також усі необхідні документи відповідно до заявлених вимог. Якщо заява не відповідає зазначеним вимогам, слід застосовувати правила ст.139 ЦПК.

4. Вирішуючи питання щодо прийняття заяви про розірвання шлюбу, суди повинні враховувати, що:

- розірвання шлюбу провадиться органами реєстрації актів громадянського стану (далі - РАГС), а не судами, лише у випадках, передбачених статтями 41, 42 КпШС;

- одночасно з позовом про розірвання шлюбу можуть бути заявлені вимоги про визначення місця проживання неповнолітніх дітей подружжя, про утримання дітей або одного з подружжя, про визнання майна спільною власністю подружжя, його поділ, про витребування роздільного майна, про виконання зобов'язань за шлюбним контрактом;

- чоловік не має права порушувати справу про розірвання шлюбу без згоди дружини під час її вагітності та протягом одного року після народження дитини (в тому числі, коли вона народилася мертвою або померла). За відсутності такої згоди суд відмовляє у прийнятті заяви або закриває провадження в порушеній справі (п.1 ст.136, п.1 ст.227 ЦПК);

- заяви про розірвання шлюбу між подружжями, які є громадянами України і проживають за її межами, можуть розглядатися в судах України за підсудністю, визначеною Верховним Судом України (ч. 6 ст. 197 КпШС);

- справи про розірвання шлюбу з особами, засудженими до позбавлення волі (якщо його не може бути розірвано за правилами ст.42 КпШС), а так само за позовами зазначених осіб розглядаються за загальними правилами підсудності справ даної категорії. Оскільки місця позбавлення волі не є місцем проживання, позови до осіб, які відбувають таке покарання, можуть пред'являтися за останнім місцем їх проживання;

- при засудженні особи до позбавлення волі умовно або з відстрочкою виконання вироку позов про розірвання шлюбу пред'являється до неї з додержанням загального порядку порушення цих справ;

- відсутність рішення про визнання безвісно відсутнім одного з подружжя, місце фактичного перебування якого невідоме, не є перешкодою для пред'явлення до нього позову про розірвання шлюбу в суді за місцем знаходження його майна або за останнім відомим місцем його постійного проживання чи постійного зайняття, а у випадках, коли з позивачем знаходяться неповнолітні діти або коли за станом здоров'я чи з інших поважних причин йому важко виїхати до місця проживання відповідача, - за місцем проживання позивача (частини 7, 12 ст.126 ЦПК ( 1502-06 );

- позов про розірвання шлюбу в інтересах недієздатної особи може бути пред'явлено опікуном або прокурором (до участі в таких справах має залучатись відповідний орган опіки та піклування);

- враховуючи особливості шлюбно-сімейних правовідносин, у справах про розірвання шлюбу не можуть брати участі треті особи, предметом судового розгляду не можуть бути вимоги щодо майна, право на яке оспорюється в установленому порядку третіми особами.

5. Проголошена Конституцією України охорона сім'ї державою полягає, зокрема, в тому, що шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження сім'ї стали неможливими. З цією метою суди повинні уникати формалізму при вирішенні позовів про розірвання шлюбу, повно й всебічно з'ясовувати фактичні взаємини подружжя, мотиви та причини розлучення, забезпечувати участь у судовому засіданні, як правило, обох сторін, вживати заходів до примирення подружжя.

Судам слід використовувати надану законом можливість відкласти розгляд справи для примирення подружжя, особливо за наявності неповнолітніх дітей. У межах встановленого ч.4 ст.176 ЦПК ( 1502-06 ) шестимісячного строку суд може повторно відкласти розгляд справи або за обгрунтованим клопотанням подружжя чи одного з них скоротити визначений для примирення строк. Сам по собі факт недосягнення примирення не є підставою для розірвання шлюбу, якщо є можливість зберегти сім'ю.

Питання про відкладення судового розгляду і визначення строку для примирення вирішується після з'ясування обставин справи з урахуванням фактичних взаємин подружжя, мотивів та причин розлучення шляхом постановлення ухвали на місці із занесенням до протоколу судового засідання відповідно до норм гл.28 ЦПК. При цьому, якщо в справі одночасно були заявлені вимоги про стягнення аліментів на дітей чи на одного з подружжя, суд на підставі ст.220 ЦПК повинен обговорити питання про надання утримання до вирішення справи по суті.

При досягненні подружжям примирення провадження у справі закривається на підставі поданої позивачем (обома сторонами) заяви про відмову від позову. Якщо ж після закінчення наданого подружжю строку заява про закриття справи не надійшла і сторони в судове засідання не з'явилися, суд з урахуванням правил статей 172, 173 ЦПК залишає заяву без розгляду на підставі п. 4 ст. 229 ЦПК.

6. Рішення суду у справі про розірвання шлюбу повинно відповідати вимогам ст.203 ЦПК. У ньому, зокрема, має бути зазначено дату й місце реєстрації шлюбу, час та причини фактичного його припинення, мотиви, з яких суд визнав збереження сім'ї можливим чи неможливим, обгрунтовані висновки з приводу інших заявлених вимог. У резолютивній частині рішення слід навести відомості, необхідні для реєстрації розірвання шлюбу в органах РАГС (найменування органу, що зареєстрував шлюб, дата реєстрації, номер актового запису), прізвища подружжя до шлюбу і згідно зі свідоцтвом про його реєстрацію, зазначити, хто з подружжя і в якому розмірі сплачує державне мито при реєстрації розірвання шлюбу і хто звільняється від його сплати. При визначенні розміру мита суд бере до уваги майновий стан кожного з подружжя й інші конкретні обставини справи, зокрема: з ким із подружжя залишаються неповнолітні діти, вчинення дій, що призвели до розпаду сім'ї.

Скасування рішення суду про розірвання шлюбу в тому разі, коли останнє було зареєстровано в органах РАГС і подружжя (або один із них) взяли новий шлюб, можливе тільки тоді, коли при його постановленні були допущені істотні порушення норм матеріального або процесуального права. Розглядаючи справу після скасування попереднього рішення про розірвання шлюбу, суд повинен з'ясувати, чи не було останнє зареєстровано в органах РАГС, і вирішити питання про анулювання цього запису.

Заявлені вимоги щодо визначення місця проживання дітей, стягнення аліментів та поділу майна в разі відмови в позові про розірвання шлюбу, закритті провадження у зв'язку з відмовою від цього позову (а помилково прийняті позови третіх осіб - у будь-якому разі) підлягають виділу зі справи відповідно до ст. 145 ЦПК і розглядаються самостійно на загальних підставах. Це стосується й вимог про стягнення аліментів на дітей при постановленні рішення про розірвання шлюбу, якщо оспорюється батьківство.

Оскільки згідно із законодавством заяву про розірвання шлюбу оплачує державним митом позивач, а визначена судом сума, що сплачується в дохід держави при реєстрації розірвання шлюбу, підлягає стягненню з одного з подружжя або з них обох, то сплачене позивачем при подачі позовної заяви мито не повинно включатися до складу судових витрат, що підлягають розподілу між сторонами.

З урахуванням того, що шлюб вважається припиненим з дня реєстрації його розірвання в органах РАГС на підставі рішення суду (обов'язковості та строку пред'явлення якого подружжям або одним із них статтями 44, 180 КпШС не встановлено), до цієї реєстрації можливе примирення подружжя, в разі досягнення якого суд за їхніми письмовими заявами постановляє ухвалу про закриття провадження відповідно до ст. 370 ЦПК.

Відповідно до ст. 180 КпШС реєстрація розірвання шлюбу на підставі рішення суду провадиться після пред'явлення подружжям або одним із них копії рішення, що набрало законної сили (виписки з нього), а також квитанції про сплату визначеної судом суми. Сімейне законодавство не передбачає можливості розірвання шлюбу представником одного з подружжя або їх обох за довіреністю останніх, а правила Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) про представництво, довіреність і доручення на ці правовідносини не поширюються.

7. Після оголошення рішення про розірвання шлюбу суд повинен роз'яснити подружжю, що той із них, хто проживає окремо від дітей, зобов'язаний брати участь у їх вихованні й має право спілкуватися з ними, а другий з подружжя не має права перешкоджати цьому (у протоколі судового засідання робиться відповідний запис).

З метою належного захисту інтересів неповнолітніх дітей суд при розірванні шлюбу може, залежно від з'ясованих обставин справи й з урахуванням правил ч.3 ст.40 КпШС та ч.7 ст.203 ЦПК, стягнути аліменти на дітей і в тому разі, коли така вимога не була заявлена.

8. При розгляді справ про визнання шлюбу недійсним слід мати на увазі, що на підставі ст.45 КпШС відповідний позов може бути задоволено незалежно від часу реєстрації шлюбу, якщо буде встановлено, що вона мала місце за відсутності взаємної згоди осіб, які одружувалися, зокрема: коли хтось із них у той момент не розумів значення своїх дій або не міг керувати ними; якщо ці особи (або одна з них) не мали наміру створити сім'ю (укладали фіктивний шлюб); якщо вони (хтось із них) не досягли шлюбного віку і його не було знижено в установленому законом порядку (крім випадків вагітності дружини або народження дитини), а також якщо шлюб було зареєстровано між особами, з яких хоча б одна перебувала в іншому шлюбі, або між родичами по прямій висхідній чи низхідній лінії, між повнорідними й неповнорідними братами та сестрами, між усиновителями й усиновленими або між особами, з яких хоча б одна на час реєстрації шлюбу була визнана судом недієздатною внаслідок душевної хвороби чи недоумства.

Якщо на час вирішення позову про визнання шлюбу недійсним відпали обставини, які відповідно до закону були перешкодою для його укладення (особа досягла шлюбного віку або була поновлена в дієздатності; померла особа, за наявності шлюбу з якою укладався новий шлюб, тощо), суд відмовляє в позові й одночасно визнає, що шлюб є дійсним починаючи з дня, коли відпала така перешкода. Смерть особи, яка на час укладення шлюбу перебувала в іншому шлюбі, не належить до випадків, які виключають визнання нового шлюбу недійсним.

У тих випадках, коли шлюб було розірвано, вимоги про визнання його недійсним можуть розглядатися судом, коли рішення останнього про розірвання шлюбу скасовано або одночасно заявляються вимоги про анулювання запису про реєстрацію розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя.

9. Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним контрактом) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна й робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, вклади до кредитних установ; паєнагромадження в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повернені при достроковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один із подружжя в разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами.

Якщо котрийсь із подружжя зробив вкладення у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до одруження або було одержане ним під час шлюбу в дар, у порядку спадкування, надбане за кошти, що належали йому до шлюбу, або іншого роздільного майна, то ці вкладення (в тому числі вартість майна до визнання його спільною сумісною власністю на підставі ст. 25 КпШС) мають враховуватися при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності (ст. 28 КпШС).

Вартість майна визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

10. У справах про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, суд відповідно до ст. 28 КпШС може в окремих випадках, з наведенням відповідних мотивів, відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або одного з подружжя, що заслуговують на увагу (зокрема, якщо один із подружжя за відсутності поважних причин не мав самостійного заробітку чи інших доходів, ухилявся від участі у придбанні чи утриманні майна, витрачав спільне майно на шкоду інтересам сім'ї) або коли це передбачено шлюбним контрактом.

Інтереси неповнолітніх дітей або другого з подружжя, що заслуговують на увагу, можуть враховуватися судом при визначенні способу поділу спільного майна в натурі й у тому разі, коли суд не відступив від начала рівності часток (ст. 29 КпШС).

Якщо судом установлено, що один із подружжя відчужив, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно або використав його на свій розсуд усупереч волі другого з них і не в інтересах сім'ї, то при поділі враховується це майно або його вартість.

Передбачений ч.3 ст.29 КпШС трирічний строк позовної давності для вимог про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, застосовується, коли ці вимоги заявлені після розірвання шлюбу, і обчислюється починаючи з дня, коли котрийсь із розведеного подружжя дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права на це майно після розірвання шлюбу.

11. Роз'яснити судам, що укладеною згідно зі ст.27-1 КпШС угодою (шлюбним контрактом) майнові права й обов'язки подружжя може бути визначено інакше, ніж передбачено загальними правилами сімейного законодавства. Зокрема, може бути встановлено, що певне майно, яке належало одному з подружжя до шлюбу або буде одержано під час шлюбу в дар, стає їхньою спільною сумісною власністю; визначено на розсуд подружжя розмір часток у праві власності на майно, що буде нажите в період шлюбу; передбачено умови поділу спільного майна в разі розірвання шлюбу, а також порядок погашення боргів кожного з подружжя за рахунок спільного чи роздільного майна. Однак ті умови шлюбного контракту, які всупереч волі будь-кого з подружжя погіршують його становище порівняно із законодавством України (мають дискримінаційний характер, позбавляють права на частку в нажитому майні тощо), не можуть бути визнані дійсними, так само як і шлюбний контракт, укладений без додержання порядку, встановленого законодавством України.

12. Судам слід мати на увазі, що правила статей 22, 28, 29 КпШС ( 2006-07 ) не застосовують до спорів про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі. Такі спори мають вирішуватися згідно з п.1 ст.17 Закону України "Про власність" ( 697-12 ), відповідних норм Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) і з урахуванням роз'яснень, даних Пленумом Верховного Суду України в п.5 постанови від 22 грудня 1995 р. N 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності".

Суди мають враховувати, що до введення в дію Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. фактичні шлюбні відносини мали такі самі правові наслідки, як і зареєстрований шлюб, за умови, що ці відносини не припинялися, але шлюб не був зареєстрований внаслідок смерті одного з подружжя чи пропажі безвісти на фронті. Оскільки норми законодавства колишнього СРСР із цих питань не суперечать Конституції та законам України, вони можуть застосовуватися судами на підставі постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" ( 1545-12 ).

( Пункт 13 втратив чинність на підставі Постанови Верховного Суду N 3 від 15.05.2006 )

( Пункт 14 втратив чинність на підставі Постанови Верховного Суду N 3 від 15.05.2006 )

( Пункт 15 втратив чинність на підставі Постанови Верховного Суду N 3 від 15.05.2006 )

( Пункт 16 втратив чинність на підставі Постанови Верховного Суду N 3 від 15.05.2006 )

( Пункт 17 втратив чинність на підставі Постанови Верховного Суду N 3 від 15.05.2006 )

( Пункт 18 втратив чинність на підставі Постанови Верховного Суду N 3 від 15.05.2006 )

( Пункт 19 втратив чинність на підставі Постанови Верховного Суду N 3 від 15.05.2006 )

( Пункт 20 втратив чинність на підставі Постанови Верховного Суду N 3 від 15.05.2006 )

( Пункт 21 втратив чинність на підставі Постанови Верховного Суду N 3 від 15.05.2006 )

( Пункт 22 втратив чинність на підставі Постанови Верховного Суду N 3 від 15.05.2006 )

23. Згідно зі ст.69 КпШС при розгляді вимог про визначення порядку участі у вихованні дітей і спілкуванні з ними того з батьків, який проживає окремо від них, порядку спілкування діда й баби з онуками, якщо батьки не підкоряються рішенню органів опіки і піклування з цих питань, спорів між батьками про місце проживання дітей, вимог про відібрання батьками дітей в інших осіб, про позбавлення або поновлення батьківських прав та інших спорів, пов'язаних із вихованням дітей, обов'язковими є наявність письмового висновку органів опіки і піклування та їхня участь у судовому засіданні. Складання зазначених висновків і участь у судових засіданнях покладено на відділи й управління освіти районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій і виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад.

При вирішенні таких спорів суди повинні виходити не з формальних міркувань, а з фактичних інтересів дітей та умов їх нормального виховання. Зокрема, при розгляді позову батьків про відібрання дітей в осіб, які утримують останніх у себе без законних підстав, суд не зв'язаний правом батьків, якщо передача їм дитини суперечитиме інтересам останньої.

24. Вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо (в тому числі в одній квартирі), про те, з ким із них і хто саме з дітей залишається, суд, виходячи із встановленої ст. 59 КпШС рівності прав та обов'язків батька й матері щодо своїх дітей, повинен постановити рішення, яке відповідало б інтересам неповнолітніх. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей. Суд може взяти до уваги й бажання дитини, яка досягла 10 років, хоча воно не є обов'язковим для нього.

Зазначені обставини враховуються судом і при розгляді позовів батьків про передачу їм дитини іншими особами, від яких вони мають право вимагати її повернення. В цих справах суд бере до уваги, зокрема, можливість батьків забезпечити належне виховання дитини, характер їхніх взаємовідносин з нею, прихильність дитини до осіб, у яких вона перебуває, й інші конкретні обставини справи.

Якщо буде встановлено, що ані батьки, ані особи, в яких перебуває дитина, не в змозі забезпечити її належного виховання, суд за позовом органів опіки й піклування або прокурора передає дитину на піклування цим органам. Якщо такої вимоги не пред'явлено, суд окремою ухвалою звертає на це увагу зазначених органів.

25. Звернути увагу судів на те, що позбавлення батьківських прав, тобто наданих батькам до досягнення дитиною повноліття прав на її виховання, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, на згоду передати дитину на усиновлення та інших прав, які виникають із факту спорідненості з дитиною (на одержання пенсії чи допомоги в разі її смерті, на спадкування після неї тощо), є крайнім заходом впливу на осіб, які порушують батьківські обов'язки, а тому питання про його застосування може вирішуватися лише після повного, всебічного й об'єктивного з'ясування обставин справи і характеру ставлення батьків до дітей.

Батьки можуть бути позбавлені батьківських прав тільки з підстав, передбачених ч. 1 ст. 70 КпШС, у випадках їх винної поведінки: ухилення від виконання обов'язків по вихованню дітей (у тому числі в разі відмови без поважних причин взяти дитину з пологового будинку (відділення) та інших дитячих лікувально-профілактичних закладів), або зловживання своїми батьківськими правами, або жорстокого поводження з дітьми, або шкідливого впливу на них своєю аморальною антигромадською поведінкою, зокрема коли вони є хронічними алкоголіками або наркоманами.

Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дітей, їх навчання, підготовку до самостійного життя.

Під зловживанням батьківськими правами слід розуміти використання їх на шкоду інтересам дітей, наприклад схиляння до жебракування, створення перешкод у навчанні, у передбаченому рішенням суду спілкуванні з дитиною.

Жорстоке поводження може виявлятись у фізичному або психічному насильстві, застосуванні недопустимих методів виховання, приниженні людської гідності дітей тощо.

Хронічний алкоголізм батьків та захворювання їх на наркоманію мають бути підтверджені відповідними медичними висновками. Ці захворювання можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав незалежно від того, чи визнано хворих осіб обмежено дієздатними.

26. Суди мають враховувати, що відповідно до ст. 71 КпШС ( 2006-07 ) і ч. 2 ст. 121 ЦПК ( 1501-06 ) з позовами про позбавлення батьківських прав можуть звернутися лише ті державні й громадські організації, на які чинним законодавством покладено обов'язок по охороні прав та інтересів неповнолітніх (зокрема, органи опіки й піклування, будинки дитини, інші дитячі заклади, служби у справах неповнолітніх), а також прокурор.

Не можна позбавити батьківських прав особу, яка не виконує своїх батьківських обов'язків внаслідок душевної хвороби, недоумства чи іншого хронічного захворювання (крім хронічних алкоголіків чи наркоманів) або з інших незалежних від неї причин. У цих випадках, а також коли при розгляді справи буде встановлено, що вимоги про позбавлення батьківських прав є необгрунтованими, однак залишення дитини в батьків є небезпечним для неї, суд вправі постановити рішення про відібрання дитини і передачу її органам опіки й піклування.

Зважаючи на крайність заходу, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки батьків з урахуванням її характеру й особи останніх, а також інших конкретних обставин справи відмовити в позові про позбавлення батьківських прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дітей та поклавши на органи опіки й піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків. За наявності зазначених обставин суд також може, відмовляючи у позові, вирішити питання про відібрання дитини у відповідача і передачу органам опіки й піклування, якщо цього вимагають її інтереси. При цьому суд не вправі вирішувати питання про те, в який конкретно заклад повинен передати дитину орган опіки й піклування.

27. Суд порушує справу про усиновлення лише в тому разі, коли заява особи, яка бажає усиновити дитину, повністю відповідає вимогам ст. 265-2 ЦПК ( 1502-06 ), до неї додано висновок органу опіки й піклування про доцільність усиновлення та його відповідність інтересам дитини, письмову згоду другого подружжя (якщо усиновлення провадиться одним із них), а до заяви іноземного громадянина, крім того, - дозвіл на усиновлення Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України.

При підготовці справи суддя повинен вирішити питання про участь у ній як заінтересованих осіб відділу (управління) освіти за місцем проживання дитини, а в справах, порушених за заявами іноземних громадян, - Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України й одержати від них документи, що підтверджують доцільність усиновлення (перелік і порядок оформлення останніх має відповідати вимогам Порядку передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім'ях усиновителів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. N 775.

Справи про усиновлення розглядаються районними (міськими) судами за місцем проживання усиновлюваної дитини або за місцем проживання заявника, якщо він живе в Україні.

28. Відповідно до вимог ст. 265-4 ЦПК суди розглядають справи про усиновлення з обов'язковою участю в судовому засіданні заявника (заявників), викликом заінтересованих осіб та інших осіб, яких суд визнає за необхідне допитати.

Батьки, які дали згоду на усиновлення їхніх дітей (якщо вона була потрібна), викликаються в тому разі, коли наявність цієї згоди викликає сумнів або коли вони подали заяву про її відкликання.

Суд зобов'язаний перевірити наявність законних підстав для усиновлення, зокрема: чи є необхідна згода на нього батьків дитини, чи може бути заявник усиновителем, чи користується він переважним правом на це, чи є дитина відповідно до законодавства суб'єктом усиновлення та чи відповідають висновок органу опіки й піклування та дозвіл на усиновлення необхідним вимогам.

29. У постановленому відповідно до ст. 265-5 ЦПК рішенні суд повинен обгрунтувати задоволення чи відхилення заяви про усиновлення, в разі її задоволення вказати в резолютивній частині рішення про усиновлення дитини заявником (заявниками), повністю навівши їх прізвища, імена, по батькові, день, місяць і рік народження, а також відомості про громадянство заявника (заявників), за наявності клопотання заявників має бути вирішено питання про зміну прізвища, імені та по батькові, дати й місця народження дитини відповідно до статей 112, 114, 115, 116 КпШС. При цьому слід мати на увазі, що відповідні зміни вносяться не до свідоцтва, а до актового запису про народження дитини. Сплата всіх судових витрат покладається на заявника (заявників).

Після набрання рішенням законної сили копії його направляються до органу РАГС за місцем знаходження суду для внесення необхідних змін в актовий запис про народження дитини, а якщо дитина усиновлена іноземним громадянином (громадянами), - також Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України.

30. Усиновлення без згоди батьків на підставі п. 4 ст. 106 КпШС може бути проведено, якщо суд установить, що вони понад шість місяців не проживають разом з дитиною і без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні. Цей факт може бути підтверджений письмовими доказами (актами, листами тощо), а також показаннями свідків.

31. При вирішенні спорів, пов'язаних з усиновленням (удочерінням), слід відрізняти підстави й порядок визнання його недійсним від підстав і порядку його скасування. Усиновлення може бути визнано судом недійсним лише за заявою особи, права якої порушено усиновленням, або за заявою органів опіки й піклування чи прокурора і тільки в тих випадках, коли воно проведено на підставі підроблених документів, без наміру породити відносини, встановлені для батьків і дітей (фіктивне усиновлення), або особою, яка не може бути усиновителем (статті 120, 121 КпШС).

Усиновлення може бути скасовано за позовом батьків з підстав його проведення без їхньої згоди, якщо повернення їм дитини відповідає інтересам останньої. Воно також скасовується, якщо суперечить інтересам дитини, і може бути скасоване, коли було проведене без згоди самого усиновленого або подружжя усиновителя (якщо їхня згода була необхідна за законом), за умови, що це не суперечитиме інтересам усиновленого. Скасування усиновлення з цих підстав може бути проведене тільки на вимогу органів опіки й піклування або прокурора (статті 123, 124 КпШС).

Оскільки батьківські права й обов'язки виникають в усиновителів внаслідок усиновлення, а не походження від них дітей, слід мати на увазі, що у випадках ухилення усиновителя від виконання цих обов'язків або зловживання цими правами може бути порушено питання про скасування усиновлення, а не про позбавлення батьківських прав.

32. Визнати такими, що втратили чинність, постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 31 серпня 1979 р. N 8 "Про судову практику у справах про розірвання шлюбу" (зі змінами, внесеними постановами Пленуму від 24 квітня 1981 р. N 4, 25 березня 1988 р. N 4 та 25 грудня 1992 р. N 13, від 25 березня 1988 р. N 4 "Про практику розгляду судами справ про розірвання шлюбу" (зі змінами, внесеними постановою Пленуму від 25 грудня 1992 р. N 13, від 15 червня 1973 р. N 6 "Про деякі питання, що виникли в судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сім'ю України" (зі змінами, внесеними постановами Пленуму від 29 листопада 1974 р. N 13, від 26 грудня 1975 р. N 12, 31 серпня 1979 р. N 8, 24 квітня 1981 р. N 4, 30 березня 1984 р. N 3, 30 червня 1989 р. N 6 та 25 грудня 1992 р. N 13.

Голова Верховного Суду України В.Ф.Бойко

Секретар Пленуму, суддя Верховного Суду України М.П.Селіванов