Про визнання незаконною та скасування постанови

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ПОСТАНОВА
28.09.2009 N 2а-4456/09/2670

Про визнання незаконною та скасування постанови

Окружний адміністративний суд міста Києва колегією суддів Пилипенко О.Є. (головуючий), Арсірій Р.О., Кочан В.М., при секретарі Ісаковій Є.К., за результатами розгляду у відкритому судовому засіданні адміністративної справи за позовом: 1) К.Р.В., 2) М.М.В., 3) Ш.Р.В., 4) С.Д.П., 5) О.З.А., 6) П.С.С., 7) Н.А.Є., 8) Н.С.О., 9) Уманської міжрегіональної Спілки приватних власників і приватних підприємців, 10) Т.О.В., 11) Д.І.В., 12) Н.М.С., 13) К.Р.П., 14) З.В.М., 15) І.М.О., 16) К.М.М., 17) Ш.Г.В., 18) Черкаської міської профспілкової організації Черкаської обласної профспілки "Солідарність", 19) Б.С.П., 20) В.В.В., 21) В.С.М., 22) П.О.Г. та інших, до Кабінету Міністрів України, третя особа 1 - Пенсійний фонд, третя особа 2 - Г.О.С. про оскарження постанови від 14.04.2009 р. N 366 (за участю представників сторін: від позивачів 1, 2, 3, 6, 12, 13, 15, 16, 17, 21 не з'явилися, від позивача 4: С.Д.П. паспорт (...), від позивача 5: С.Д.П., від позивача 7: Н.А.С. паспорт (...), від позивача 8: Л.М.О. за довіреністю (...), від позивача 9: Т.О.В., від позивача 10: Т.О.В. паспорт (...), від позивача 11: Д.І.В. паспорт (...), від позивача 11: Т.О.В., від позивача 14: З.В.М. паспорт (...), від позивача 18: Р.О.Ф. голова правління, від позивача 18: Т.О.В., від позивача 19: Т.О.В., від позивача 20: Т.О.В., від позивача 22: П.О.Г. (ордер (...)), від позивачів - Б.Ю.М. посвідчення (...), Д.К.А. паспорт (...), К.Р.Ю. паспорт (...), К.В.А. паспорт (...), С.О.О, паспорт (...), М.С.В. паспорт (...), Ж.С.К. паспорт (...), С.О.К. посвідчення (...), Х.Ю.В. паспорт (...), Л.В.В. паспорт (...), Н.А.В. паспорт (...), Г.М.П. паспорт (...), Н.А.Є. паспорт (...), К.Н.В. паспорт (...), І.О.В. паспорт (...), Ж.Н.В. паспорт (...), К.О.О. паспорт (...), П.Л.П. паспорт (...), Я.М.С. паспорт (...), Р.О.Ф. паспорт (...), від позивача С.А.М.: Т.О.В. за дов. (...), від позивача Ч.Ю.В.: Т.О.В. за дов. (...), від позивача Профспілкової організації Чернігівська профспілка "Єдність": Т.О.В. за дов. (...), від позивача Л.Н.С.: С.О.О. за дов. (...), від позивача Я.С.М.: К.М.Ю. за дов. (...), від позивача Х.І.В.: М.С.В. за дов. (...), від відповідача С.О.В. за дов. (...), від третьої особи 1: Г.О.П. за дов. (...), від третьої особи 2: Г.О.С. паспорт (...)), ВСТАНОВИВ:

Пред'явлені позовні вимоги про визнання незаконною та скасування постанови Кабінету Міністрів України від 14.04.2009 р. N 366 "Про сплату внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування" з моменту її прийняття.

Ухвалами Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.07.2009 р. та 28.09.2009 р. об'єднано справи, які надійшли в провадження судді Пилипенко О.Є. в період з квітня по вересень 2009 року (у кількості близько 2000) та справ, переданих відповідно до розпоряджень N 2а-4456/09/2670 від 09.07.2009 р. та від 01.09.2009 р. Голови Окружного адміністративного суду міста Києва, в одне провадження для спільного розгляду та вирішення по суті.

Позовні вимоги мотивовані тим, що оскаржувана постанова не відповідає вимогам чинного законодавства, а саме Конституції України ( 254к/96-ВР ), Указам Президента України від 12.05.98 р. N 456/98 "Про державну підтримку малого підприємництва" та від 03.07.98 р. N 727/98 "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва", Законам України "Про Кабінет Міністрів України" від 16.05.2008 р. N 279-VI, "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 р. N 1058-IV, "Про податок з доходів фізичних осіб" від 22.05.2003 р. N 889-IV, "Про систему оподаткування" від 25.06.91 р. N 1251-XII, Господарському кодексу України від 16.01.2003 р. N 436-IV, а отже, є такою, що порушує права та охоронювані законом інтереси позивачів.

Представник відповідача проти адміністративного позову заперечував, просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. В наданих суду письмових запереченнях, в обґрунтування своєї позиції посилається на правомірність та відповідність вимогам чинного законодавства оскаржуваної постанови, зазначає, що з метою забезпечення участі на рівних засадах з іншими застрахованими особами у пенсійному страхуванні фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності 11 квітня поточного року Кабінетом Міністрів України прийнято спірну постанову, якою передбачено, що фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування сплачують до єдиного (фіксованого) податку суму, яка відповідає різниці між мінімальним внеском та сумою, яка перераховується до Пенсійного фонду України від сплати єдиного (фіксованого) податку. Таким чином, у травні - червні 2009 року для платників єдиною податку у розмірі 200 гривень така доплата складала 123 грн. 50 коп. Відповідно до ч. 4 ст. 18 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" ( 1058-15 ), страхові внески не включаються до складу податків, інших обов'язкових платежів, що складають систему оподаткування. Також, представник відповідача зазначив, що при виданні оскаржуваної постанови Кабінет Міністрів України реалізовував вимоги ст. 7 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" ( 1058-15 ) та керувався принципом пропорційності участі громадян у загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванні.

Представник третьої особи 1 проти позовних вимог заперечував, просив суд у їх задоволенні відмовити, оскільки вимоги є необґрунтованими та суперечать чинному законодавству. В обґрунтування своєї позиції, в наданих суду письмових поясненнях посилається на ч. 1 ст. 5, ч. 3 ст. 11, ст. ст. 7, 14, ч. 6 ст. 18 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" ( 1058-15 ) та пп. 4 п. 8, п. 16 розділу XV "Прикінцеві положення" вказаного Закону ( 1058-15 ).

Представник третьої особи 2 адміністративний позов підтримав, просив позовні вимоги задовольнити.

Крім того, в судовому засіданні 28.09.2009 р. позивач К.В.А. звернувся до суду з клопотанням про забезпечення адміністративного позову, просив суд зупинити дію оскаржуваної постанови. Присутні в судовому засіданні позивачі та представники позивачів підтримали заявлене клопотання та просили вжити заходів забезпечення адміністративного позову.

Проаналізувавши матеріали справи та пояснення учасників судового процесу, суд приходить до наступних висновків.

Заявлено вимоги про визнання незаконною та скасування постанови Кабінету Міністрів України від 14.04.2009 р. N 366 "Про сплату внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування" з моменту її прийняття.

Відповідно до ч. 1 ст. 104 Кодексу адміністративною судочинства України ( 2747-15 ) особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин, має право на звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом.

Згідно ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення. Дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією ( 254к/96-ВР ) чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Отже, згідно з вищенаведеними нормами права, позивач має право звернутись до адміністративного суду з позовом лише у разі, якщо він вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб'єкта владних повноважень) порушено його права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.

Кабінетом Міністрів України 14 квітня 2009 року видано постанову N 366 "Про сплату внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування". Даною постановою встановлено, що сума страхового внеску з урахуванням частини фіксованого або єдиного податку, що перерахована до Пенсійного фонду України, повинна становити не менш як один мінімальний розмір страхового внеску за кожну особу та не більш як один розмір страхового внеску, обчисленого в межах максимальної величини фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, оподатковуваного доходу (прибутку), загального оподатковуваного доходу, з якого сплачуються страхові внески.

Позивачі вказують на те, що Кабінет Міністрів України видав оскаржувану постанову з перевищенням наданих йому Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України повноважень.

Відповідач в обґрунтування своєї позиції посилається на ст. 117 Конституції України ( 254к/96-ВР ) та ст. 52 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" ( 279-17 ), відповідно до яких Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими для виконання.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, колегія суддів вважає, що вимоги позивачів підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією ( 254к/96-ВР ) межах і відповідно до законів України (ч. 2 ст. 6 Конституції України) ( 254к/96-ВР ).

Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією ( 254к/96-ВР ) і законами України (ч. 2 ст. 120 Конституції України) ( 254к/96-ВР ).

Відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, регулюються Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" ( 1058-15 ).

Встановлення оскаржуваною постановою обов'язку для фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності сплачувати страхові внески до Пенсійною фонду, розміру страхових внесків фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності суперечить абзацам 1 - 4 частини 2 статті 5, частини 1 статті 18, підпункту 4 пункту 8 Прикінцевих положень Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" ( 1058-15 ).

Відповідно до частини 2 статті 5 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" ( 1058-15 ) виключно цим законом визначаються:

- принципи та структура системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування;

- коло осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню;

- платники страхових внесків, їх права та обов'язки;

- порядок нарахування, обчислення та сплати страхових внесків;

- стягнення заборгованості за цими внесками.

Пунктом 1 статті 11 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" ( 1058-15 ) встановлено, що загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню підлягають особи, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, створених відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, у філіях, представництвах, відділеннях, в об'єднаннях громадян, у фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності та інших осіб, включаючи юридичних і фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування (фіксований податок, єдиний податок, фіксований сільськогосподарський податок), придбали спеціальний торговий патент, на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством.

Згідно з пунктом 1 статті 14 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" ( 1058-15 ), страхувальниками цих осіб є їх роботодавці, які відповідно до частини 1 статті 15 цього Закону ( 1058-15 ) є платниками страхових внесків і зобов'язані на підставі пункту 6 частини 2 статті 17 зазначеного Закону ( 1058-15 ) нараховувати, обчислювати та сплачувати в установлені строки і в повному обсязі страхові внески.

Згідно з частиною 1 статті 18 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" ( 1058-15 ), розмір страхових внесків, у тому числі розмір частини внесків, що спрямовуються до Накопичувального фонду, встановлює Верховна Рада України відповідно для страхувальників і застрахованих осіб за результатами актуальних розрахунків, виходячи з того, що вони повинні забезпечувати надання особам пенсійних виплат і соціальних послуг, передбачених цим Законом ( 1058-15 ), а також покриття адміністративних витрат для забезпечення функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування.

Ставки, механізм справляння та пільги зі сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування встановлені Законом України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" ( 400/97-ВР ).

Відповідно до підпункту 4 пункту 8 Прикінцевих положень Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" ( 1058-15 ), фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування (фіксований податок, єдиний податок, придбання спеціального торгового патенту), та члени сімей зазначених фізичних осіб, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності, на період дії законодавчих актів з питань особливого способу оподаткування сплачують страхові внески в порядку, визначеному цим Законом ( 1058-15 ), у фіксованому розмірі.

Такий фіксований розмір сплати фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності внесків до Пенсійного фонду України встановлено Указом Президента України від 03.07.98 р. N 727/98 "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва" (далі - Указ N 727/98).

Відповідно до абзацу 2 частини 7 пункту 2 Указу N 727/98, з суми єдиного податку, який сплачується фізичною особою - суб'єктом малого підприємництва, відділення Державного казначейства України перераховують до Пенсійного фонду України 42 проценти від суми єдиного податку.

Слід зазначити, що даний Указ ( 727/98 ) був виданий відповідно до пункту 4 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України ( 254к/96-ВР ).

Встановлення частиною 3 пункту 1 оскаржуваної постанови обов'язку для фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, які сплачують єдиний податок, сплачувати додатково страхові внески до Пенсійного фонду України при неперевищенні річного обсягу виручки суперечить абзацу 8 частини 1 статті 19 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" ( 1058-15 ) та абзацу 3 пункту 6, частини 1 пункту 5 Указу Президента України від 03.07.98 р. N 727/98 "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва".

Відповідно до абзацу 8 частини 1 статті 19 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" ( 1058-15 ) страхові внески до солідарної системи нараховуються для фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, у тому числі тих, які обрали особливий спосіб оподаткування (фіксований податок, єдиний податок, фіксований сільськогосподарський податок, придбали спеціальний торговий патент), та членів сімей зазначених фізичних осіб, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності здійснюється на суми доходу (прибутку), отриманого від відповідної діяльності, що підлягає оподаткуванню податком на доходи фізичних осіб.

Фізична особа - суб'єкт малого підприємництва, який сплачує єдиний податок, не є платником податку на доходи фізичних осіб (абзац 3 пункту 6 Указу N 727/98). Обов'язок зі сплати податку на доходи фізичних осіб виникає у фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності, який сплачує єдиний податок, тільки у випадку перевищений ним встановленого абзацом 1 пункту 1 Указу N 727/98 річного обсягу виручки у розмірі 500 тисяч гривень (частина 1 пункту 5 Указу N 727/98).

Таким чином, обов'язок для фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, які сплачують єдиний податок, зі сплати страхових внесків до Пенсійного фонду України виникає лише у випадку перевищення ним річного обсягу виручки у розмірі 500 тисяч гривень та переходу на загальну систему оподаткування.

Кабінет Міністрів України, прийнявши спірну постанову, порушив Закон України "Про державну підтримку малого підприємництва" ( 2063-14 ).

Пунктом 3 статті 5 Закону України "Про державну підтримку малого підприємництва" ( 2063-14 ) встановлено, що державна підтримка малого підприємництва здійснюється за напрямами, зокрема, запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності.

Натомість, Кабінет Міністрів України, нехтуючи зазначеними приписами, своєю постановою ввів додаткові, крім передбачених для суб'єктів спрощеної системи оподаткування - фізичних осіб - платників єдиного податку, відрахування (сплату страхових внесків) до Пенсійного фонду України, що не свідчить про підтримку малого підприємництва і не забезпечує реалізацію права особи на сплату єдиного податку, а лише посилює податкове навантаження на підприємців.

Згідно статті 11 Закону України "Про державну підтримку малого підприємництва" ( 2063-14 ), для суб'єктів малого підприємництва в порядку, встановленому законодавством України, може застосовуватися спрощена система оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності, яка передбачає заміну сплати встановлених законодавством податків і зборів (обов'язкових платежів) сплатою єдиного податку.

З огляду на норми, які запроваджені спірною постановою, Кабінет Міністрів України навпаки встановлює додаткові, ніж визначено законодавством щодо спрощеної системи оподаткування, відрахування (страхові внески) до Пенсійного фонду України.

Згідно пункту 9.12.3 статті 9 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" ( 889-15 ) порядок нарахування та сплати збору до Пенсійного фонду України або внесків до державних соціальних фондів такими фізичними особами визначається спеціальним законодавством з питань такого спрощеного оподаткування.

Приписи даного Закону ( 889-15 ) також не уповноважують відповідача приймати такий нормативно-правовий акт як спірна постанова.

Оскаржувана постанова суперечить наступним вимогам Закону України "Про систему оподаткування" ( 1251-12 ).

Стаття 1 Закону України "Про систему оподаткування" ( 1251-12 ) визначає, що встановлення і скасування податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів, а також пільг їх платникам здійснюється Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами відповідно до цього Закону ( 1251-12 ), інших законів України про оподаткування. Ставки, механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів), за винятком особливих видів мита та збору у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію, збору у вигляді цільової надбавки до затвердженого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності, і пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування.

Стаття 3 Закону України "Про систему оподаткування" ( 1251-12 ), якою обумовлені принципи побудови системи оподаткування, до яких відноситься: компетенція, як встановлення і скасування податків і зборів (обов'язкових платежів), а також пільг їх платникам здійснюються відповідно до законодавства про оподаткування виключно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами.

Стаття 7 Закону України "Про систему оподаткування" ( 1251-12 ) передбачає порядок встановлення податкових ставок.

Згідно частини 1 статті 17 Закону України "Про систему оподаткування" ( 1251-12 ), сплата податків і зборів (обов'язкових платежів) провадиться у порядку, встановленому цим Законом ( 1251-12 ) та іншими законами України.

Щодо порушень Господарського кодексу України ( 436-15 ) при прийнятті оскаржуваної постанови, слід зазначити наступне.

Частина 1 статті 10 Господарського кодексу України ( 436-15 ) передбачає, що основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є: податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткувати їх доходів.

Відповідно до частини 1 статті 17 Господарського кодексу України ( 436-15 ), система оподаткування в Україні, податки і збори встановлюються виключно законами України.

Фактично відповідно до спірної постанови, відповідачем введено додатковий збір та збільшується податкове навантаження на суб'єктів господарювання, що є порушенням та суперечить чинному законодавству України.

Крім усього вищенаведеного, суд акцептує увагу на наступному.

До матеріалів справи надано копію Висновку Міністерства юстиції України за результатами правової експертизи проекту постанови Кабінету Міністрів України "Про сплату внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування", з якого вбачається, що питання встановлення фіксованого розміру страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування для фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування, у сумі не менше мінімального розміру внеску за кожну особу та не більше розміру страхового внеску з урахуванням частини фіксованого або єдиного податку, що перерахована до Пенсійного фонду України, а також порядку і строків їх сплати слід вирішувати шляхом внесення відповідних змін до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" ( 1058-15 ).

В узагальненому висновку зазначено, що проект постанови Кабінету Міністрів України "Про сплату внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування" погоджено із зауваження в частині невідповідності актам законодавства, що мають вищу юридичну силу.

Суд звертає увагу на те, що спірна постанова датована 14.04.2009 р., а вищевказаний Висновок Мін'юсту від 17.04.2009 р.

Відповідачем при прийнятті спірної постанови не були дотримані наступні норми Закону України "Про Кабінет Міністрів України" ( 279-17 ).

Частини 1 та 2 статті 3 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" ( 279-17 ), відповідно до яких діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України.

В той же час, факт прийняття постанови свідчить про те, що діяльність відповідача щодо її прийняття не ґрунтувалась на вказаних принципах, оскільки прийняття актів законодавства щодо податків та зборів належить до компетенції та повноважень Верховної Ради України.

Частина 1 статті 19 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" ( 279-17 ) передбачає, що діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції ( 254к/96-ВР ) та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України.

Натомість прийняття спірної постанови підтверджує нехтування вказаними вище нормами Конституції України ( 254к/96-ВР ), законів України та актів Президента України.

Згідно частини 1 статті 52 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" ( 279-17 ), Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції ( 254к/96-ВР ) і законів України, актів Президента України видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Але відповідач видає оскаржувану постанову не на основі, а всупереч Конституції України ( 254к/96-ВР ) та вказаним нормативно-правовим актам.

Враховуючи вищенаведене, суд вказує також на порушення при прийнятті оскаржуваної постанови Конституції України ( 254к/96-ВР ).

Відповідно до статті 8 Конституції України ( 254к/96-ВР ), в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України ( 254к/96-ВР ) має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України ( 254к/96-ВР ) і повинні відповідати їй.

Відповідно до пункту 4.1 Рішення Конституційного Суду України по справі N 1-33/2004 від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004 верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи.

В той же час, прийнявши спірну постанову, як нормативно-правовий акт, відповідач порушив права суб'єктів підприємницької діяльності щодо особливостей застосування спрощеної системи оподаткування (єдиного податку), встановивши додаткові відрахування (сплату страхових внесків) до Пенсійного фонду України.

Частиною 2 статті 92 Конституції України ( 254к/96-ВР ) визначено, що виключно законами України встановлюються система оподаткування, податки і збори.

Таким чином, Кабінет Міністрів України не мав прав та повноважень встановлювати оскаржуваною постановою додаткові відрахування (сплату страхових внесків) до Пенсійного фонду України, крім тих, що відраховуються за приписами Указу Президента України N 727/98.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України ( 254к/96-ВР ), органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання (частина 1 статті 117 Конституції України) ( 254к/96-ВР ).

Порушення вказаних норм підтверджується викладеними обставинами щодо статті 92 Конституції України ( 254к/96-ВР ), оскільки Кабінет Міністрів України діяв не на підставі, не в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України, тобто по суті прийняв нормативно-правовий акт, якого не мав права приймати, оскільки питання щодо визначення податків і зборів не віднесено до його компетенції й повноважень.

Відповідно до ч. 2 ст. 8 Конституції України ( 254к/96-ВР ), закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України ( 254к/96-ВР ) і повинні відповідати їй.

Згідно зі ст. 113 Конституції України ( 254к/96-ВР ), Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції ( 254к/96-ВР ) та законів України.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що відповідач як вищий орган у системі органів виконавчої влади, приймаючи спірну постанову, вийшов за межі наданих йому повноважень, а оскаржувана постанова є такою, що не відповідає акту вищої юридичної сили.

Статтею 19 Конституції України ( 254к/96-ВР ) передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України.

Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - повивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у адміністративного суду немає правових підстав для задоволення позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) кожна сторона повинні довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу ( 2747-15 ).

Доказів, які б спростовували доводи позивачів, відповідач суду не надав.

Згідно з ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Всупереч наведеним вимогам, відповідач як суб'єкт владних повноважень не довів правомірності прийнятого ним рішення.

Згідно з ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі у прийнятті рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України.

Суд може визнати нормативно-правовий акт незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, повністю або в окремій його частині (ч. 8 ст. 171 КАС України) ( 2747-15 ).

Проаналізувавши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги належить задовольнити, а саме необхідно визнати незаконною та скасувати постанову Кабінету Міністрів України від 14.04.2009 р. N 366 "Про сплату внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування" з моменту її прийняття.

Відповідно до ч. 1 ст. 117 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) суд за клопотанням позивача або з власної ініціативи може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.

Відповідно до ч. 3 ст. 117 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) подання адміністративного позову, а також відкриття провадження в адміністративній справі не зупиняють дію оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень, але суд у порядку забезпечення адміністративного позову може відповідною ухвалою зупинити дію рішення суб'єкта владних повноважень чи його окремих положень, що оскаржуються. Ухвала негайно надсилається до суб'єкта владних повноважень, що прийняв рішення, та є обов'язковою для виконання.

Статтею 118 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) встановлено, що суд розглядає клопотання про забезпечення адміністративного позову не пізніше наступного дня після його одержання й у разі обґрунтованості та терміновості вирішує ухвалою негайно без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі.

Крім того, в порядку забезпечення адміністративного позову необхідно зупинити дію постанови Кабінету Міністрів України від 14.04.2009 р. N 366 "Про сплату внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування" до набрання постановою суду законної сили.

Частиною 1 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) передбачається, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати стягненню з Державного бюджету України ( 835-17 ).

Відповідно до ч. 11 ст. 171 КАС України ( 2747-15 ) резолютивна частина постанови суду про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його нечинним невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили.

Керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 17, 94, 117, 118, 158, 162, 163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), Окружний адміністративний суд міста Києва ПОСТАНОВИВ:

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Визнати незаконною та скасувати постанову Кабінету Міністрів України від 14.04.2009 р. N 366 "Про сплату внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування" з моменту її прийняття.

3. Зупинити дію постанови Кабінету Міністрів України від 14.04.2009 р. N 366 "Про сплату внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування" до набрання постановою суду законної сили.

4. Судові витрати присудити на користь позивачів за рахунок Державного бюджету України ( 835-17 ).

Постанову в частині забезпечення позову може бути оскаржено в порядку, передбаченому ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ).

Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом ( 2747-15 ), якщо таку заяву не було подано.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її складання в повному обсязі за правилами, встановленими ст. ст. 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), шляхом подання через суд першої інстанції заяви про апеляційне оскарження з наступним поданням протягом двадцяти днів апеляційної скарги. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Дата підписання повного тексту постанови: 09.10.2009 р.

Головуючий, суддя О.Є.Пилипенко

Суддя Р.О.Арсірій

Суддя В.М.Кочан

Парус Iнтернет-Консультант