Парус Iнтернет-Консультант

Открытое тестирование

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ПОСТАНОВА
25.02.2010 N 2а-3972/09/2670

Про визнання незаконним та нечинним абз. 2 п. 40
Порядку забезпечення окремих категорій населення технічними та
іншими засобами реабілітації і формування відповідного державного
замовлення ( 1652-2006 ), затверджений постановою від 12.11.2008 р. N 1015

Окружний адміністративний суд міста Києва колегією суддів Пилипенко О.Є. (головуючий), Добрянська Я.І., Кочан В.М., при секретарі Ісаковій Є.К., за результатами розгляду у відкритому судовому засіданні адміністративної справи за позовом Матюшенка Віталія Миколайовича до Кабінету Міністрів України, третя особа - Міністерство праці та соціальної політики України, про визнання незаконним та нечинним абз. 2 п. 40 Порядку забезпечення окремих категорій населення технічними та іншими засобами реабілітації і формування відповідного державного замовлення ( 1652-2006 ), затверджений постановою від 12.11.2008 р. N 1015 (за участю представників сторін: від позивача: Якубенко В.М. за дов. від 04.08.2009 р., від відповідача: Станецька О.В. за дов. N 29-22/558 від 28.12.2009 р., від третьої особи: не з'явився), ВСТАНОВИВ:

Матюшенко Віталій Миколайович звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовними вимогами до Кабінету Міністрів України про визнання незаконним та нечинним абз. 2 п. 40 Порядку забезпечення окремих категорій населення технічними та іншими засобами реабілітації і формування відповідного державного замовлення ( 1652-2006 ), затвердженого постановою Уряду від 12.11.2008 р. N 1015 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2006 р. N 1404 та від 29.11.2006 р. N 1652".

Представник позивача позовні вимоги підтримав, просив адміністративний позов задовольнити. В обґрунтування заявлено позову здійснюється посилання на те, що спірний пункт постанови суперечить ст. 19 Конституції України ( 254к/96-ВР ), ст. ст. 1, 4, 38 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів" ( 875-12 ), ст. ст. 3, 5, 23, 26, 34, 37 Закону України "Про реабілітацію інвалідів" ( 2961-15 ), ст. ст. 7, 20 Конвенції ООН про права інвалідів (Україна приєдналася 24.09.2008 р.). Позивач вважає, що введення обмеження щодо незабезпечення кріслом колісним з електроприводом дітей-інвалідів до досягнення ними 14-річного віку порушує права його дочки Матюшенко Юлії Віталіївни, 2003 року народження, яка є дитиною-інвалідом, на реабілітацію та інтеграцію у суспільство.

Відповідач проти адміністративного позову заперечував, просив відмовити у задоволенні позовних вимог. Свою позицію виклав в письмових запереченнях на адміністративний позов, в яких вказує на те, що при прийнятті оскаржуваної постанови ( 1015-2008 ) Кабінет Міністрів України діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України.

Представник третьої особи підтримав позицію відповідача, в наданих письмових поясненнях, зауважив, що зважаючи на функціональні можливості крісел колісних з електричним приводом, особи з інвалідністю можуть користуватися ними як дорожніми засобами пересування. Такі крісла колісні розвивають швидкість до 6 км/год., а деякі моделі більше 10 км/год. У зв'язку з цим та з метою запобігання аварійних ситуацій, у тому числі на дорогах, виникла необхідність встановити чітку межу - з якого віку діти-інваліди можуть користуватися кріслом колісним з електричним приводом. За основу при вирішенні цього питання було взято Цивільний кодекс України ( 435-15 ), Цивільний процесуальний кодекс України ( 1618-15 ).

Проаналізувавши матеріали справи та пояснення учасників судового процесу, суд приходить до наступних висновків.

Пред'явлені позовні вимоги про визнання незаконним та нечинним абз. 2 п. 40 Порядку забезпечення окремих категорій населення технічними та іншими засобами реабілітації і формування відповідного державного замовлення ( 1652-2006 ), затвердженого постановою Уряду від 12.11.2008 р. N 1015 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2006 р. N 1404 та від 29.11.2006 р. N 1652".

Відповідно до ч. 1 ст. 104 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин, має право на звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом.

Згідно ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією ( 254к/96-ВР ) чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Отже, згідно з вищенаведеними нормами права, позивач має право звернутись до адміністративного суду з позовом лише у разі, якщо він вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб'єкта владних повноважень) порушено його права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.

12.11.2008 р. Кабінетом Міністрів України прийнято постанову N 1015 "Про внесення змін до постанови Кабінету міністрів України від 09.10.2006 р. N 1404 та від 29.11.2006 р. N 1652".

Відповідно до п. 2 даної постанови, був викладений в новій редакції Порядок забезпечення окремих категорій населення технічними та іншими засобами реабілітації і формування відповідного державного замовлення ( 1652-2006 ).

Позивачем оскаржено абз. 2 п. 40 Порядку забезпечення окремих категорій населення технічними та іншими засобами реабілітації і формування відповідного державного замовлення ( 1652-2006 ), яким встановлено наступне, що кріслом колісним з електроприводом не забезпечуються діти-інваліди до досягнення 14-річного віку.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається, зокрема, на Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів" ( 875-12 ), положення якого гарантують дітям-інвалідам надання засобів пересування, у тому числі крісла-коляски з електроприводом, - без будь-яких обмежень за віком.

Обґрунтовуючи свою позицію відповідач посилається на відповідність Постанови вимогам Конституції ( 254к/96-ВР ) та Законам України, а також, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також зауважив, що висновок позивача про перевищення урядом своїх повноважень при виданні оскаржуваної Постанови та її невідповідність вимогам чинного законодавства є безпідставним та не підтверджено зібраними у справі доказами.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, колегія суддів вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню виходячи з наступних підстав.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією ( 254к/96-ВР ) межах і відповідно до законів України (ч. 2 ст. 6 Конституції України) ( 254к/96-ВР ).

Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією ( 254к/96-ВР ) і законами України (ч. 2 ст. 120 Конституції України) ( 254к/96-ВР ).

Статтею 19 Конституції України ( 254к/96-ВР ) передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання (частина 1 статті 117 Конституції України) ( 254к/96-ВР ).

Відповідно до ч. 2 ст. 8 Конституції України ( 254к/96-ВР ), закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України ( 254к/96-ВР ) і повинні відповідати їй.

Згідно зі ст. 113 Конституції України ( 254к/96-ВР ), Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції ( 254к/96-ВР ) та законів України.

Так, затвердженим постановою Уряду 12.11.2008 р. новим Порядком забезпечення окремих категорій населення технічними та іншими засобами реабілітації і формування відповідного замовлення ( 1652-2006 ) вводиться норма, відповідно до якої дітям-інвалідам до досягнення 14-річного віку не надається право на отримання колісного крісла з електроприводом.

Позивач звернувся до суду за захистом порушених прав та охоронюваних законом інтересів його доньки, адже Матюшенко Юлія Віталіївна, 2003 року народження, є дитиною-інвалідом (посвідчення ААБ N 257106 від 25.05.2005 р.).

Відповідно до Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" ( 875-12 ) соціальний захист інвалідів полягає у забезпеченні засобами пересування, протезування, орієнтації і сприяння інформації, а також у пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв'язку до особливостей інвалідів. Технічні та інші засоби, у тому числі крісла-коляски з електроприводом, надаються всім інвалідам безоплатно або на пільгових умовах за наявності відповідного медичного висновку. При цьому, згідно із Законом України "Про реабілітацію інвалідів в Україні" ( 2961-15 ) інвалід (законний представник дитини-інваліда) самостійно вирішує питання, пов'язані з отриманням засобів чи послуг в межах індивідуальної програми реабілітації.

Згідно ст. 1 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" ( 875-12 ), дискримінація інвалідів забороняється і переслідується за законом.

Стаття 38 даного Закону ( 875-12 ) передбачає, що інвалідам і дітям-інвалідам надаються безоплатно або на пільгових умовах послуги з соціально-побутового і медичного обслуговування, технічні та інші засоби реабілітації (засоби для пересування, протезні вироби, сурдотехнічні засоби, мобільні телефони для письмового спілкування тощо), вироби медичного призначення (індивідуальні пристрої, протези очей, зубів, щелеп, окуляри, слухові та голосоутворювальні апарати, ендопротези, сечо- та калоприймачі тощо) на підставі індивідуальної програми реабілітації, автомобілі - за наявності відповідного медичного висновку.

Основними завданнями законодавства України з питань реабілітації інвалідів є:

- створення умов для усунення обмежень життєдіяльності інвалідів, відновлення і компенсації їх порушених або втрачених здатностей до побутової, професійної, суспільної діяльності;

- визначення основних завдань системи реабілітації інвалідів, видів і форм реабілітаційних заходів;

- розмежування повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування;

- регламентування матеріально-технічного, кадрового, фінансового, наукового забезпечення системи реабілітації інвалідів;

- структурно-організаційне забезпечення державної соціальної політики по відношенню до інвалідів і дітей-інвалідів;

- сприяння залученню громадських організацій інвалідів до реалізації державної політики у цій сфері (ст. 3 Закону України "Про реабілітацію інвалідів") ( 2961-15 ).

Статтею 5 Закону України "Про реабілітацію інвалідів" ( 2961-15 ) передбачено, що державна політика України у сфері реабілітації інвалідів зокрема, забезпечує доступність технічних та інших засобів реабілітації і виробів медичного призначення.

Відповідно до ст. 23 даного Закону ( 2961-15 ), індивідуальна програма реабілітації інваліда є обов'язковою для виконання органами виконавчої влади, але фактично виходячи зі змісту оскаржуваного пункту постанови ( 1652-2006 ), Кабмін відмовляється виконувати індивідуальну програму реабілітації дитини-інваліда, зокрема доньки позивача, в якій передбачено забезпечення кріслом з електроприводом.

Згідно ст. 26 Закону України "Про реабілітацію інвалідів" ( 2961-15 ), держава забезпечує розробку, виробництво, закупівлю технічних та інших засобів реабілітації, зокрема засоби для пересування, але всупереч даній статті в оскаржуваному пункті ( 1652-2006 ) Уряд обмежив віковим цензом можливість дитини-інваліда отримати сучасний засіб пересування, лише з 14-річного віку.

Конвенція ООН Про права інвалідів, до якої Україна приєдналася 24.09.2008 р., норми якої діють в Україні згідно зі ст. 9 Конституції України ( 254к/96-ВР ), де вказано, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Стаття 7 Конвенції зобов'язує Україну забезпечити повну реалізацію дитиною-інвалідом усіх прав порівняно з іншими дітьми.

Стаття 20 Конвенції проголошує, що держава повинна сприяти індивідуальній мобільності інвалідів.

Таким чином, оскаржуваний абз. 2 п. 40 Порядку ( 1652-2006 ) порушує вказані вище статті Конвенції, адже дитина-інвалід має повне право на розвиток, спілкування як і цілком здорова дитина, а обмеження дитини-інваліда в жодному разі не сприяє її позитивному стану, обмеження таких дітей в правах є дискримінацією в суспільстві поряд з іншими дітьми.

Слід зазначити, що в матеріалах справи міститься висновок МСЕК від 14.11.2002 р. N 366, в якому згідно п. 3 медичних показників N 317/300, затверджених Мінздравом України 15.07.2002 р., Матюшенко Юлії Віталіївні визначені медичні показники на отримання дитиною-інвалідом крісла колісного з електроприводом.

З огляду на вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, що відповідач як вищий орган у системі органів виконавчої влади прийняв спірну Постанову, зокрема оскаржуваний абз. 2 п. 40 ( 1652-2006 ) всупереч вищеназваним Законам України та міжнародним зобов'язанням України, що безумовно є порушенням прав, свобод та охоронюваних законом інтересів дитини-інваліда позивача та таких же дітей-інвалідів, які не досягли 14-річного віку, а отже спірний абз. 2 п. 40 ( 1652-2006 ) є протиправним та таким, що порушує права та охоронювані законом інтереси дитини-інваліда, тому підлягає скасуванню.

Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, тому у адміністративного суду немає правових підстав для задоволення позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу ( 2747-15 ).

Доказів, які б спростовували доводи позивачів, відповідач суду не надав.

Згідно з ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

В супереч наведеним вимогам, відповідач як суб'єкт владних повноважень не довів правомірності прийнятого ним рішення в частині абз. 2 п. 40 ( 1652-2006 ).

Згідно з ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України.

Суд може визнати нормативно-правовий акт незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, повністю або в окремій його частині (ч. 8 ст. 171 КАС України) ( 2747-15 ).

Проаналізувавши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги належить задовольнити, а саме необхідно визнати протиправним та скасувати абз. 2 п. 40 Порядку забезпечення окремих категорій населення технічними та іншими засобами реабілітації і формування відповідного державного замовлення ( 1652-2006 ), затвердженого постановою КМУ від 12.11.2008 р. N 1015 "Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2006 р. N 1404 та від 29 листопада 2006 р. N 1652".

Відповідно до ст. 162 КАС України ( 2747-15 ), суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Так, колегія суддів прийшла до висновку про необхідність зобов'язати Кабінет Міністрів України розглянути питання щодо внесення змін до п. 40 Порядку забезпечення окремих категорій населення технічними та іншими засобами реабілітації і формування відповідного державного замовлення ( 1652-2006 ), затвердженого постановою КМУ від 12.11.2008 р. N 1015 "Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2006 р. N 1404 та від 29 листопада 2006 р. N 1652", стосовно можливості забезпечення дітей-інвалідів до досягнення 14-річного віку кріслом колісним з електроприводом за умови наявності передбаченого нормами чинного законодавства висновку МСЕК стосовно медичних показників на отримання дитиною-інвалідом крісла колісного з електроприводом.

Частиною 1 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) передбачається, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати стягненню з Державного бюджету України.

Відповідно до ч. 11 ст. 171 КАС України ( 2747-15 ), резолютивна частина постанови суду про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його нечинним невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили.

Керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 17, 94, 158, 162, 163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), Окружний адміністративний суд міста Києва ПОСТАНОВИВ:

1. Адміністративний позов задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати абз. 2 п. 40 Порядку забезпечення окремих категорій населення технічними та іншими засобами реабілітації і формування відповідного державного замовлення ( 1652-2006 ), затвердженого постановою КМУ від 12.11.2008 р. N 1015 "Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2006 р. N 1404 та від 29 листопада 2006 р. N 1652".

3. Зобов'язати Кабінет Міністрів України розглянути питання щодо внесення змін до п. 40 Порядку забезпечення окремих категорій населення технічними та іншими засобами реабілітації і формування відповідного державного замовлення ( 1652-2006 ), затвердженого постановою КМУ від 12.11.2008 р. N 1015 "Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2006 р. N 1404 та від 29 листопада 2006 р. N 1652", стосовно можливості забезпечення дітей-інвалідів до досягнення 14-річного віку кріслом колісним з електроприводом за умови наявності передбаченого нормами чинного законодавства висновку МСЕК стосовно медичних показників на отримання дитиною-інвалідом крісла колісного з електроприводом.

4. Судові витрати в сумі 3 грн. 40 коп. присудити на користь Матюшенка Віталія Миколайовича за рахунок Державного бюджету України.

Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом ( 2747-15 ), якщо таку заяву не було подано.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її складання в повному обсязі за правилами, встановленими ст. ст. 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ), шляхом подання через суд першої інстанції заяви про апеляційне оскарження з наступним поданням протягом двадцяти днів апеляційної скарги. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Дата підписання повного тексту постанови: 15.03.2010 р.

Головуючий, суддя О.Є.Пилипенко

Суддя Я.І.Добрянська

Суддя В.М.Кочан