ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
РІШЕННЯ
27.11.2014
Заява N 47593/10
Справа "Хомулло проти України"
Стислий виклад
Щодо заявника, громадянина Російської Федерації, органами прокуратури Російської Федерації було порушено кримінальну справу за підозрою у вчиненні шахрайства і його було оголошено у міжнародний розшук.
19 квітня 2010 року працівники української міліції затримали заявника, який знаходився в Україні, з метою його екстрадиції до Російської Федерації.
22 квітня 2010 року Приморський районний суд м. Одеси за поданням органів прокуратури обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на сорок діб до вирішення питання щодо його екстрадиції до Російської Федерації (екс-традиційний арешт).
29 або 30 квітня 2010 року Генеральна прокуратура України (далі - ГПУ) отримала від Генеральної прокуратури Російської Федерації (далі - ГП РФ) запит щодо екстрадиції заявника до Російської Федераціїузв'язкуз порушеною щодо нього кримінальною справою за підозрою у вчиненні шахрайства. 30 серпня 2010 року ГП РФ надіслала уточнений запит, в якому також клопотала про екстрадицію заявника на підставі порушеної щодо нього кримінальної справи, але вже за шістьма епізодами вчинення шахрайства. Оскільки вчинення шахрайства не карається позбавленням волі, але за повторне вчинення шахрайства така санкція можлива, ГПУ задовольнила друге клопотання про екстрадицію заявника і відмовила у задоволенні першого.
За поданням районних прокуратур м. Одеса Приморський та Малиновський районні суди м. Одеси кілька разів продовжували строк тримання заявника під вартою до вирішення питання про його екстрадицію.
За однією зі скарг заявника апеляційний суд Одеської області часткового скасував одну з таких постанов Малиновського суду у зв'язку з тим, що національне законодавство на той час не передбачало продовження строку екстрадиційного арешту, а лише передбачало можливість застосування екстрадиційного арешту і обмежувало його тривалість вісімнадцятьма місяцями.
Заявник неодноразово подавав скарги на незаконність та невиправдану тривалість тримання його під вартою і відсутність належного розгляду органами влади його скарг, пов'язаних із триманням його під вартою.
12 жовтня 2010 року заявника було видано Російській Федерації.
До Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) заявник скаржився на те, що тримання під вартою в Україні до його екстрадиції до Російської Федерації здійснювалось всупереч підпункту "f" пункту 1 статті 5 Конвенції, а також скаржився за пунктом 4 статті 5 Конвенції на відсутність належного та оперативного судового перегляду питання законності тримання його під вартою до вирішення питання щодо його екстрадиції.
Також, посилаючись на статтю 6 Конвенції, заявник скаржився на несправедливість кримінального провадження щодо нього, невиконання органами влади обов'язку оперативно повідомити його про пред'явлені йому обвинувачення, а також що йому не було призначено адвоката. Розглянувши ці скарги, Європейський суд зазначив, що рішення про в'їзд, перебування та депортацію або екстрадицію іноземців не можна вважати таким, що вирішує питання стосовно цивільних прав та обов'язків особи чи обвинувачення у вчиненні нею злочину у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, а тому ці скарги заявника не відповідають Конвенції ratione materiae і мають бути відхилені відповідно до підпункту "а" пункту 3 її статті 35.
Розглянувши скарги заявника за підпунктом "f" пункту 1 статті 5 Конвенції, Європейський суд поділив загальний строк перебування заявника під вартою на різні періоди і проаналізував їх окремо. Європейський суд констатував, що тримання заявника під вартою у період з 19 квітня до 17 червня 2010 року було незаконним у зв'язку з тим, що на час подій національне законодавство не передбачало такої підстави тримання під вартою як вирішення питання щодо екстрадиції. 17 червня 2010 року набрали чинності зміни до Кримінально-процесуального кодексу, які передбачали екстрадиційний арешт, проте ці законодавчі зміни не застосовувались до заявника до 23 червня 2010 року, коли національний суд вперше послався на них як на підставу тримання заявника під вартою. Відповідно, протягом періоду з 17 до 23 червня 2010 року тримання заявника під вартою також було незаконним. Перебування заявника під вартою у період з 23 червня до 30 серпня 2010 року було незаконним з огляду на те, що воно відбувалось на підставі запиту ГП РФ про екстрадицію, який відповідно до національного законодавства не підлягав задоволенню і у задоволенні якого органами прокуратури зрештою було відмовлено. Що стосується періоду з 30 серпня 2010 року і до 28 вересня 2010, то Європейський суд вказав, що тримання під вартою у цей період здійснювалось на підставі документів та інформації, зібраних до 30 серпня 2010 року, а тому вищезазначені висновки Європейського суду стосовно періоду до 30 серпня 2010 рокує застосовними і до цього періоду. Узв'язкуз цим Європейський суд дійшов висновку, що тримання заявника під вартою з 19 квітня до 28 вересня 2010 року було незаконним у розумінні підпункту "f" пункту 3 статті 5 Конвенції і констатував порушення відповідного положення.
Водночас Європейський суд зробив висновок, що тримання заявника під вартою в Україні з 28 вересня до його фактичної видачі Російській Федерації 12 жовтня 2010 року було законним і, відповідно, у зв'язку з ним не було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
Щодо скарг заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції Європейський суд, посилаючись на свою попередню практику, зробив висновок про відсутність у заявника можливості домогтись ефективного і оперативного судового перегляду законності тримання його під вартою і констатував порушення відповідного положення у зв'язку з наступним. Так, Європейський суд зазначив, що у заявника не було доступу до будь-якої процедури судового перегляду питання щодо законності тримання його під вартою з 19 квітня до 17 червня 2010 року у зв'язку з тим, що до внесення 17 червня 2010 року змін до Кримінально-процесуального кодексу України національне законодавство взагалі не регулювало це питання. Суд також зауважив, що законодавчі зміни від 17 червня не містили жодних перехідних положень, зокрема щодо застосування нових норм до осіб, які вже знаходилися під вартою станом на дату набрання ним законної сили. Отже, незрозуміло, чи мав заявник змогу ініціювати перегляд згідно з новим законодавством до того часу, поки у його справі не було ухвалено судового рішення про застосування екстрадиційного арешту на підставі нового законодавства, тобто до 23 червня 2010 року. Крім того, Європейський суд зробив висновок, що спосіб, у який національні суди розглядали клопотання заявника про звільнення з-під варти у період з 23 червня, не можна вважати сумісним з принципами ефективного судового перегляду.
"За цих обставин Суд одноголосно
1. Оголошує скарги за пунктами 1 та 4 статті 5 Конвенції щодо тримання заявника під вартою до вирішення питання щодо його екстрадиції прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятними;
2. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з триманням заявника під вартою в Україні з 19 квітня до 28 вересня 2010 року;
3. Постановляє, що не було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з триманням заявника під вартою в Україні з 28 вересня до 12 жовтня 2010 року;
4. Постановляє, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції;
5. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові 6000 (шість тисяч) євро відшкодування моральної шкоди;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції."