ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
06 вересня 2007 року
м. Київ
Справа № К-25277/06
Про стягнення недоотриманих сум на оздоровлення
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
Суддів: Б., Л. (доповідач), П., С., Ш.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом гр. І до Управління праці та соціального захисту населення Докучаєвської міської ради про стягнення недоотриманих сум на оздоровлення, за касаційною скаргою гр. І на постанову Докучаєвського міського суду Донецької області від 27.04.2006 та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 15.06.2006, – встановила:
В квітні 2006 року гр. І звернувся до Докучаєвського міського суду Донецької області з позовом до Управління праці та соціального захисту населення Докучаєвської міської ради про стягнення недоотриманих сум на оздоровлення за 2001 – 2004 роки у розмірі 4418,20 грн.
Постановою Докучаєвського міського суду Донецької області від 27.04.2006, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 15.06.2006, в задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі на постанову Докучаєвського міського суду Донецької області від 27.04.2006 та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 15.06.2006 гр. І ставить питання про скасування судових рішень в зв’язку з неправильним застосуванням норм матеріального і процесуального права та ухвалення нового рішення про задоволення позову.
В обґрунтування доводів касаційної скарги позивач посилається на те, що суди, вирішуючи спір, повинні були застосувати не Постанову Кабінету Міністрів України від 26.07.1996 № 836, а Закон України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, оскільки закон має вищу юридичну силу.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору в даній справі, є право особи, яка є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС ІІ категорії, на компенсацію (відповідний розмір) на оздоровлення в період з 2001 року по 2004 рік.
Ухвалюючи рішення, суди першої та апеляційної інстанції виходили з того, що виплати мають здійснюватися у розмірі, встановленому Постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.1996 № 836 “Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”.
Проте з таким висновком погодитися не можна з наступних підстав.
Законом України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” не уповноважено Кабінет Міністрів України зменшувати конкретні суми компенсацій і допомоги, змінювати розмір допомоги на оздоровлення, встановлений Законом.
Частиною 1 ст. 67 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” було встановлено, що конкретні розміри всіх доплат, пенсій і компенсацій (передбачених цим Законом) підвищуються Кабінетом Міністрів України відповідно до зміни індексу вартості життя і зростання мінімальної заробітної плати.
Не можна погодитися з тим, що реальні можливості видаткової частини Державного бюджету у 1996 році, коли Кабінетом Міністрів України було встановлено розмір виплат на оздоровлення учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС ІІ категорії, у сумі еквівалентній 26,70 грн., та 2001 році і наступних роках були однаковими. Однак лише Постановою Кабінету Міністрів України від 12.07.2005 № 562 “Про щорічну допомогу на оздоровлення громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” було збільшено розмір такої допомоги, зокрема учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС ІІ категорії – до 100 гривень.
Враховуючи особливий статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та обумовлену цим необхідність їх адекватного соціального захисту, Верховна Рада України вже у 2006 році доповнила Закон України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” ст. 71, в якій встановлено, що дія положень цього Закону не може призупинятися іншими законами, крім законів про внесення змін до цього Закону (Закон № 231-V від 05.10.2006).
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України, виключно законами визначаються, зокрема, основи соціального захисту, а ст. 75 Конституції встановлено, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Конституція не надавала права парламенту делегувати свої повноваження іншим державним органам, а останнім – своїми нормативно-правовими актами змінювати положення законів.
Встановлений ще в 1996 році постановою Кабінету Міністрів України № 836 розмір щорічної допомоги на оздоровлення протягом багатьох років не змінювався, незважаючи на постійне збільшення мінімальної заробітної плати, і не відповідає розміру, встановленому Законами України. Зокрема, розмір мінімальної заробітної плати відповідно до ст. 1 Закону України № 372-ІV з 01.01.2003 склав 185 грн. на місяць, який згідно з внесеними Верховною Радою України змінами до Державного бюджету України зростав кожен наступний рік. При цьому, вказані закони не містили обмежень щодо застосування ст. 48 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”. Оскільки ні Верховна Рада України, ні Кабінет Міністрів України в наступному будь-яких рішень з цих питань не приймали, то виходячи із загальних засад пріоритетності законів над підзаконними нормативними актами при вирішенні даного спору, застосуванню підлягає саме ст. 48 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, а не Постанова Кабінету Міністрів України № 836.
Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанцій не ґрунтуються на законі.
Згідно з ч. 2 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.
Зважаючи на те, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовані норми матеріального права, однак фактичних даних щодо реально отриманих позивачем сум щорічної допомоги за 2001 – 2004 роки в матеріалах справи не міститься, колегія суддів вважає за необхідне скасувати ухвалені в справі судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, у зв’язку з чим касаційна скарга задовольняється частково.
Керуючись ст.ст. 222, 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, – ухвалила:
Касаційну скаргу гр. І задовольнити частково.
Постанову Докучаєвського міського суду Донецької області від 27.04.2006 та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 15.06.2006 – скасувати.
Справу направити до Докучаєвського міського суду Донецької області на новий судовий розгляд.
Ухвала оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ст. 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий
Судді