ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
29.10.2012 р.
Справа N 5006/7/48пд/2012
Про зобов'язання підписати додатковий договір
до договору оренди
Вищий господарський суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Євсікова О. О., суддів - Акулової Н. В., Алєєвої І. В., розглянувши касаційну скаргу Фонду державного майна України на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 07.08.2012 р. (головуючий суддя - Малашкевич С. А., суддів - Азарова З. П., Кододова О. В.) на рішення господарського суду Донецької області від 03.07.2012 р. (головуючий суддя - Сгара Е. В., судді - Курило Г. Є., Бокова Ю. В.)) у справі N 5006/7/48пд/2012 господарського суду Донецької області за позовом Фонду державного майна України до Приватного акціонерного товариства "ТЕТЗ - ІНВЕСТ" про зобов'язання підписати додатковий договір до договору оренди від 29.11.2000 р. N 1782, зокрема, викладення п. 4.1 розділу 4 договору оренди від 29.11.2000 р. N 1782 в редакції позивача (за участю представників позивача - Васильківська В. Є., відповідача - Войчук В. А.), встановив:
Фонд державного майна України звернувся до господарського суду Донецької області з позовом до Приватного акціонерного товариства "ТЕТЗ - ІНВЕСТ" про зобов'язання підписати додатковий договір до договору оренди від 29.11.2000 р. N 1782 в редакції, викладеній позивачем у позовній заяві.
Господарський суд Донецької області рішенням від 03.07.2012 р. у справі N 5006/7/48пд/2012, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 07.08.2012 р., у задоволенні позовних вимог Фонду державного майна України відмовив у повному обсязі.
Не погодившись з вищезазначеними судовими рішеннями, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення місцевого суду та постанову апеляційної інстанції скасувати, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Вимоги та доводи касаційної скарги мотивовані тим, що апеляційним та місцевим господарськими судами було прийнято рішення з порушенням норм процесуального та матеріального права.
Доводи касаційної скарги зводяться до того, що суди попередніх інстанцій не врахували положень ч. 3 ст. 762 ЦК України, ст. 188 ГК України, ст. 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та пп. 4.1, 4.4 спірного Договору. Крім того позивач не погоджується з висновками судів щодо розрахунку Фондом орендної плати з 01.09.2011 р. та необхідності при укладенні додаткової угоди проведення незалежної оцінки вартості об'єкта оренди.
Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.
Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши представників сторін, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарським судом апеляційної інстанції норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, між Фондом державного майна (орендодавець) та Приватним акціонерним товариством "ТЕТЗ - ІНВЕСТ" (орендар) укладено договір оренди від 29.11.2000 р. N 1782 цілісного майнового комплексу ДП "Торезький електротехнічний завод" (далі - Договір).
З урахуванням змін, внесених до Договору додатковою угодою N 384 від 25.10.2005 р. та додатковим договором N 613 від 25.12.2009 р., строк дії договору продовжений до 29.11.2012 р.
Відповідно до п. 4.1 Договору орендна плата (додаток до Договору) визначається на підставі Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 19.01.2000 р. N 75.
Пунктом 4.4 Договору встановлено, що розмір орендної плати має бути переглянуто на вимогу однієї із сторін в разі зміни методики її розрахунку, змін централізованих цін і тарифів та в інших випадках, передбачених законодавством України.
Водночас, згідно з п. 11.3 Договору зміна або дострокове розірвання Договору можуть мати місце за взаємною згодою сторін у письмовому вигляді. Зміни та доповнення, що вносяться, розглядаються сторонами протягом 20 днів. Одностороння відмова від виконання умов Договору або внесення змін не допускається.
Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 14.09.2011 р. N 961 "Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 10.08.95 р. N 629 та від 04.10.95 р. N 786" яка набрала чинності 20.09.2011 р., внесені зміни до Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна (далі - Методика).
З урахуванням внесених змін до Методики позивач супровідним листом N 10-16-14439 від 24.10.2011 р. направив відповідачу проект додаткового договору (без номеру та без дати) до Договору від 29.11.2000 р. N 1782 та новий розрахунок орендної плати з урахуванням вже нової методики розрахунку орендної плати.
Листами від 16.11.2011 р. N 3082/4 та від 22.11.2011 р. N 3149 відповідач повідомив позивачу, що не заперечує проти підписання додаткового договору оренди та зміни розміру орендної плати, але за умови проведення позивачем незалежної оцінки орендованого майна.
Таким чином, між сторонами згоди щодо внесення змін до спірного Договору не досягнуто. У зв'язку з цим позивач звернувся до суду з даним позовом та просить суд в примусовому порядку зобов'язати відповідача підписати додатковий договір до договору оренди від 29.11.2000 р. N 1782 в редакції, викладеній у позові.
Відповідно до вимог статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України суд може захистити порушене право чи охоронюваний законом інтерес у спосіб, встановлений договором або законом.
Вирішуючи спір, господарський суд повинен встановити відповідність обраного позивачем способу захисту його порушеного права чи охоронюваного законом інтересу вимогам статті 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України, його здатність захистити право чи охоронюваний законом інтерес.
Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивачем обрано такий спосіб захисту свого права як зобов'язання відповідача підписати додатковий договір до договору оренди від 29.11.2000 р. N 1782.
Відповідно до частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України договір є домовленістю двох або більше сторін.
Пунктом 3 статті 3 Цивільного кодексу України встановлено принцип свободи договору, який конкретизований у статті 627 Цивільного кодексу України, відповідно до якої сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Також колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Вирішуючи спір, господарський суд встановлює відповідність обраного позивачем способу захисту його порушеного права чи охоронюваного законом інтересу.
Способами захисту цивільних прав встановлено ст. 16 ЦК України, зокрема, є: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Позивач просить суд зобов'язати відповідача підписати додатковий договір.
В разі розгляду спору про внесення змін до договору судом зацікавлена сторона або прокурор в її інтересах повинен ставити перед судом питання про внесення змін до договору, а не про зобов'язання відповідача внести такі зміни до договору. Оскільки відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договір є домовленістю двох або більше сторін, зобов'язання в судовому порядку другу сторону за договором внести до нього зміни позбавлено правового смислу та не буде сприяти реальному захисту прав та охоронюваних законом інтересів позивача.
Відповідно до ч. 1 ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Згідно з частиною 1 статті 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до загального правил, встановлених ч. 1 ст. 188 Господарського кодексу України та ч. 1 ст. 651 Цивільного кодексу України, зміна договору в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі ст. 21 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" розмір орендної плати може бути змінено за погодженням сторін. Розмір орендної плати може бути змінено на вимогу однієї з сторін, якщо з незалежних від них обставин істотно змінився стан об'єкта оренди, а також в інших випадках, встановлених законодавчими актами України.
Судами встановлено, що позивач не зазначив та не надав належних і допустимих доказів на підтвердження наявності істотних змін стану об'єкту оренди як законодавчо визначеної підстави для зміни розміру орендної плати. Позивач також не навів і інших підстав, з якими чинне законодавство пов'язувало б зміну розміру орендної плати.
Стосовно посилання позивача у позовній заяві на зміну 14.09.2011 р. ставок орендної плати за оренду державного майна, що містяться в Додатка N 2 до Методики, колегія суддів відзначає наступне.
Відповідно до пункту 2 Методики розмір орендної плати встановлюється договором оренди між орендодавцем та орендарем. У разі визначення орендаря на конкурсних засадах орендна плата, розрахована за цією Методикою, застосовується як стартова, а її розмір може бути збільшено за результатами такого визначення.
При цьому вказаною Методикою не передбачено зміни погодженого у договорі оренди розміру орендної плати у зв'язку з внесенням змін до ставок орендної плати, які, згідно з вказаною Методикою використовуються для розрахунку розміру орендної плати як стартової, котру повинен отримувати Орендодавець.
Укладаючи договір оренди, сторони встановили можливість перегляду розміру орендної плати у разі зміни методики її розрахунку, що може бути здійснено як у бік збільшення, так і у бік зменшення.
Згідно з ч. 4 ст. 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" умови договору оренди є чинними на весь строк дії договору і у випадках, коли після його укладення (приведення у відповідність з цим Законом), законодавством встановлено правила, які погіршують становище орендаря. Аналогічне положення закріплено і в п. 2 ст. 284 Господарського кодексу України та відтворені в п. 11.2 спірного Договору.
Таким чином, умови додаткового договору до Договору оренди N 1782 від 29.11.2000 р., на укладенні якого наполягає позивач, фактично стосуються збільшення розміру орендної плати за даним договором, у зв'язку з чим погіршують становище відповідача як орендаря, що є неможливим з огляду на імперативні вимоги частини 4 статті 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Як вірно встановили суди, Договір оренди не містить жодних положень, які б впроваджували кореспондуючий п. 4.4 Договору обов'язок орендаря погоджуватися із пропозиціями орендодавця відносно зміни розміру орендної плати, навпаки співставлення змісту цього пункту з іншими пунктами спірного Договору, які регламентують порядок зміни його умов, дає підстави стверджувати, що зміни запроваджуються виключно за умов взаємного волевиявлення сторін, що відповідає приписам ст. 627 Цивільного кодексу України.
При цьому пункт 4.4 Договору відносно зміни методики розрахунку орендної плати є таким, що визначає лише право орендодавця ініціювати у загальному порядку питання про перегляд розміру орендної плати.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками судів про відсутність обов'язку у відповідача приймати пропозицію позивача про зміну (збільшення) розміру орендної плати лише з мотивів прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 14 вересня 2011 р. N 961.
У свою чергу відхилення такої пропозиції не може вважатися порушенням та мати наслідком примусове (у судовому порядку) внесення змін до договору оренди, адже відповідно до ч. 1 ст. 19 Конституції України та ч. 2 ст. 14 Цивільного кодексу України особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковими для неї.
Крім того, згідно з запровадженою постановою КМУ від 14.09.2011 р. N 961 формулою розрахунку розміру орендної плати, яка відтворена позивачем у спірному проекті, використовується складова Воз (вартість основних засобів за незалежною оцінкою на час оцінки об'єкта оренди) та Внм (вартість нематеріальних активів за незалежною оцінкою на час оцінки об'єкта оренди).
Однак акт оцінки вартості цілісного майнового комплексу ДП "Торезький електротехнічний завод" від 29.11.2000 р., копія якого додана до матеріалів справи, не містить посилань на використання відомостей незалежної оцінки, проведеної відповідно до постанови КМУ від 14.09.2011 р. (Постанова N 961), що не дає підстав вважати спірний додатковий договір таким, що відповідає цій постанові.
Таким чином, розрахунок розміру орендної плати за запропонованим проектом змін є неприйнятним і через невідповідність чинному законодавству, що регламентує визначення розміру орендної плати.
Відповідно до ст. 111-5 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.
Згідно зі ст. 111-7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на обмеженість процесуальних дій касаційної інстанції, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням, колегія суддів відхиляє всі інші доводи скаржника, які фактично зводяться до переоцінки доказів та необхідності додаткового встановлення обставин справи.
Відповідно до ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
На думку колегії суддів, висновок місцевого та апеляційного судів про відсутність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог є законним, обґрунтованим, відповідає нормам чинного законодавства, фактичним обставинам справи і наявним у ній матеріалам, а доводи касаційної скарги його не спростовують.
З огляду на викладене, підстав для зміни або скасування постановлених у справі рішення місцевого суду та постанови апеляційної інстанції не вбачається.
Керуючись статтями 85, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, суд постановив:
Касаційну скаргу Фонду державного майна України залишити без задоволення, а рішення господарського суду Донецької області від 03.07.2012 р. та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 07.08.2012 р. у справі N 5006/7/48пд/2012 - без змін.
Головуючий, суддя О. О. Євсіков
Судді:
Н. В. Акулова
І. В. Алєєва